Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

— Спасо-Андроніїв, або Андроників, монастир (заснований у 1360 р.);

— Висоцький-Богородський монастир (заснований у 1373 р.);

— Пешношський — Миколаївський монастир (заснований у 1361 р.);

— Алексіївський монастир (заснований у 1360 р.);

— Владичин монастир (заснований у 1362 р.);

— Рождественський — Старосимоновський монастир (дата заснування — 1370 р.);

— Богоявленський — Троїцький монастир (заснований у ті ж роки).

І десятки інших, заснованих із дозволу й благословення митрополита Алексія.

Практично всі монастирі нового типу відкривалися в глухій тайзі, де згодом стали місцями виникнення нових селищ і міст.

Згадайте таку появу Москви в 1272 році на місці побудованої церкви в дикій мерянській глибинці.

За приблизними підрахунками, за час перебування святого Алексія на митрополичій кафедрі в системі Московської митрополії, уже відокремленої від Києва, було засновано більше 60 монастирів-власників. Однак головне навіть не кількість, головне — була задіяна система примусового залучення фінського язичницького етносу до православ'я і нагромадження в руках церкви колосальних матеріальних та людських ресурсів. Що особливо хочеться відзначити: абсолютно не порушуючи існуючих золото- ординських законів. Тільки завдяки ханським "милостям".

Цей "монастирський хід" московської церкви тайговими нетрями ординської півночі тривав у XV і XVI століттях. Саме завдяки жорстокій монастирській колонізації було підкорено ханській владі, а надалі — московській князівській, фінський язичницький етнос північних улусів імперії.

Ніякого слов’янського "начала" і "присутності" не спостерігалося. Оскільки, приймаючи християнську релігію, слов'янські племена Подніпров’я і Новгорода залишалися вільними людьми. У той час як у московській інтерпретації християнської релігії практично все фінське населення, котре приймало християнство, ставало власністю (рабами) або монастирів, або чужорідних власників: князів, баскаків, бояр, ханів.

Подивіться, якими колосальними багатствами володіли монастирі північних улусів імперії Чингісидів. Хоча у нашому розпорядженні дані середини XVIII століття, читачі мають розуміти, що нагромадження матеріальних багатств і людського потенціалу в монастирях відбувалося протягом декількох століть.

1. "Троїцько-Сергієва Лавра, ...чоловічий монастир у Дмитровському повіті за 60 верст від Москви, біля річок Кончура і Глинниця, недалеко від давнього містечка Радонежа... Від нього залежало близько 30 монастирів і пустинь, а в маєтках, що належали до нього до 1764 року, числилося понад 106000 душ селян" [51, с. 180].

Такий ось — "божий дім".

2. "Чудов (монастир), у Москві... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... У 1764 році до обителі належало, крім інших угідь, близько 18600 душ селян із різних губерній" [51. с. 192—199].

"Симонів чоловічий, у Москві, на краю міста... Монастир цей заснований був спочатку в 1370 році Преподобним) Сергієм Радонезьким, із благословення св. Митрополита Алексія...

До установлення духовних штатів належало до цієї обителі безліч сіл і селищ, в яких було понад 12000 душ селян" [51, с. 206].

Московська православна церква своїми діями, починаючи з XIV століття, сприяла насадженню жорстокого рабства (кріпацтва) у північних улусах Орди, котрі пізніше виділилися в Московську державу. Що цікаво: церква стала не лише носієм ідеї рабства, а й сама стала основним рабовласником. Тому не варто дивуватися тій жорстокості й варварству, які існували у відносинах між селянином (християнином)-фіном і його хазяїном: баскаком, боярином, князем, єпископом і так далі. То були звичайні стосунки раба й рабовласника в умовах Московії.

Не варто лицемірити московським історикам: мовляв, зіпсувалася християнська вдача після переходу слов’янина з Русі на далеку північ. Слов’янських племен у ростовсько-суздальській землі, а отже, у Московії, ніколи не спостерігалося. Цю аксіому московському істеблішменту настав час засвоїти.

Не будемо наводити десятки моторошних прикладів московського церковного рабовласництва. Коли читаєш подібні свідчення, стає моторошно від самого поняття — "московська православна церква". Що характерно: і в наш час московське православ’я є одним із головних деструктивних елементів московської шовіністичної політики. Згадайте так звані "хресні ходи" московської церкви київськими вулицями під час обрання президента України в 2004 році.

Які злі й ворожі були обличчя в тих людей! Які страшні помисли!

Хочемо ми того чи ні, по ходу викладу теми доводиться відволікатися на принагідні питання, давньої московської дійсності. Не маємо права залишити їх без уваги, тому що кожен наново відкритий факт і явище для того й ховалися в глибинах словесної полови, щоб сховати або спотворити його заради "романовської концепції" московської історії.

Вивчаючи діяльність митрополита Алексія, серед маси хвалебних словес зверніть увагу на такий факт.

Послухайте:

"Чудов чоловіч(ий) (монастир)... у Кремлі... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... Колись на цьому місці був Ханський хлів. Святитель Алексій, запрошений Ханом Джанібеком для лікування від очної хвороби Ханші Тайдули, їздив в Орду і, зціливши стражденну.., одержав під неї в подарунок кремлівський хлів: а від Хана, крім коштовних дарів, пільгову грамоту на користь Російської (як їм хочеться вже з тих далеких часів бути російською. — В. Б.) церкви. Після повернення до Москви св. Алексій на місці Ханського хліва побудував... гуртожитську обитель із дерев’яною церквою, в ім’я чуда Архістратига Михаїла, з боковим вівтарем Благовіщення Богородиці" [51, с. 192].

Вкотре викрита російська брехня про нібито повну належність московському князеві Кремля від дня його заснування. Як бачимо, це лише чергова "качка" катерининських істориків, їхня велика вигадка та неймовірне бажання.

Всі будови на території Кремля (навіть конюшня) разом із землею належали ханові Золотої Орди і його сімейству. Так було не лише на території московського Кремля, а й по всій ростовсько-суздальській землі. Зверніть увагу: мова йде про 1365 рік! До речі, митрополит Алексій не руйнував ханських стаєнь на території Кремля. Він на те не мав права. Він лише пристосував татарську конюшню під гуртожиток ченців. Правда, як блискучий діамант, "вистромила носа" з московської історії.

Пробачимо російським історикам і церковним діячам плутанину вроках. Це їхня давня "хвороба".

Аби читачі не думали, що це виняток із правил, нагадаю: влада в Московському улусі, як і власність, включаючи землю, за всіх часів входження Московії до складу Золотої Орди належала особисто ханам і на місцях управлялася їхніми представниками — баскаками. Московські князі (як інші) були ханськими васалами під керуванням і наглядом баскаків. Тому й ханські палаци, і ханські стайні, і палаци баскаків завжди розташовувалися на території московського Кремля. За всіх часів! Навіть у 1477 році справжнім власником його був не хто інший, як хан великої Орди! А на місці, в Кремлі, сидів його Великий Баскак.

Неймовірно! Однак— це правда історії.

Послухайте московського історика XIX століття: "Храм Миколи Чудотворця, Гастунського, колишній собор, у Москві, у Кремлі між Іваном Великим і Спаськими воротами, проти Миколаївського палацу, де нині плац-палац. На