Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Американський філософ Дж. Дьюї (1859—1952) у своїй версії прагматизму виходить з надзвичайно широко витлумаченого досвіду, зараховуючи до нього все, що переживається людиною, все, що сприймається, вся діяльність і доля людини, увесь зміст науки і навіть магії: «Поняття життя охоплює собою звичаї, установи, вірування, перемоги, поразки, відпочинок і діяльність. У поняття «досвід» ми включаємо той самий зміст»[148]. Тим самим Дьюї відкидає так званий фундаменталізм, що є наріжним каменем новочасного філософського Модерну, тобто упевненість класичної європейської філософії в тому, що всі явища світу, сама реальність як така мусять спиратися на якісь відпочаткові основи, «перші начала». Сама реальність є просто сукупним досвідом, неперервним по своїй суті. Всі проблеми вирішуються не відповідно до якогось попереднього «рецепта», а у згоді з конкретною, певною ситуацією. «Моя точка зору, — наголошує Дьюї, — базується на відповідності в оперативному розумінні слова, а саме... в розумінні досвіду як ключ відповідає умовам, що накладаються замком»[149]. Поняття, ідеї, теорії тлумачаться ним як своєрідні «інструменти», за допомогою яких ми формуємо уявлення про реальність. Звідси — специфічна назва прагматичної позиції Дьюї — інструменталізм.
Еволюція «лінгвістичного позитивізму», зокрема такого її різновиду, як аналітична філософія, у 50—60-х роках призводить до формування матеріалістично орієнтованих філософських напрямів — наукового реалізму і наукового матеріалізму. В цьому не було нічого дивного, оскільки, як уже зазначалось, позитивістське філософування з його опорою на природничо-науковий світогляд і методологію, емпіризм і логіцизм було близьким до світоглядно-методологічних засад матеріалізму (у його натуралістичних і «реалістичних» варіантах типу американського «неореалізму» і «критичного реалізму» першої половини XX ст.). Проте з огляду на глибоку кризу матеріалізму, що охопила його у XIX ст. (згадаймо «вульгарний» матеріалізм) через нездатність задовільно розв’язати проблему взаємовідношення духовного і матеріального (що блискуче продемонстрував Дж. Берклі), реанімація матеріалістичної філософії могла більш-менш успішно відбутися лише за умови віднаходження способу подолання названої кризи. Саме цим і пояснюється вже згадане нами зближення позитивізму з прагматизмом.
Представники американської аналітичної філософії В. Куайн (нар. 1908 р.) і Г. Н. Гудмен (нар. 1906 р.) звертають увагу на прагматистські моменти знання. Висловлювання про світ, на їх переконання, постають перед чуттєвим досвідом не як єдине ціле, а як система, і, отже, тут може йтися про виправдання всієї системи, і тому виправдання це постає як суто прагматистське. Співвідношення духовного і матеріального набуває характеру психофізичного або психофізіологічного монізму. В результаті духовне набуває своєрідного характеру епіфеномена фізичних або фізіологічних процесій (епіфеномен — явище, супутнє як побічний продукт інших — фундаментальних — явищ, але аж ніяк не впливає на них); несумірність духовного і матеріального розчиняється, «ховається» в людській — практичній — дії.
В. Селларс (нар. 1912 р.), прагнучи подолати розрив між емпіризмом і раціоналізмом, вважає, що відчуття стають «даними», лише інтерпретуючись у межах прийнятої концептуальної схеми. Повсякденний досвід будує картину світу феноменально (її елементи — фіктивні сутності — об’єкти уявлень). Що ж до істинних наукових образів (істинних відображень реальності), то вони, щоб стати істинними, повинні спертися на досвід; дані ж досвіду без наукової теорії (концептуальної схеми) не можуть бути «даними» — виникає парадокс. Щоб його подолати, істинність наукової теорії, її критерій оголошуються успішністю пояснення феноменів досвіду. А це і є прагматизм.
Спираючись на позитивістські настанови аналітичної філософії і прагматистське заперечення репрезентативізму (відображального характеру пізнавального процесу), професор університету Вірджинії Р. Рорті (нар. 1931 р.) висуває антимодерністський проект «деструкції» класичної філософії («метафізики»). Насамперед докорінного переосмислення епістемології з її неухильним дуалізмом суб’єкта і об’єкта. Філософію він тлумачить як «голос у розмові людства», як загальний зв’язок, посередник у взаєморозумінні людей. Звідси своєрідна прагматистська герменевтика Рорті — уявлення про залежність інтерпретацій «тексту» від потреб пізнаючого або спільноти, до якої він належить.
Уявлення про культуру, філософію «як про розмову, а не структуру, зведену на певних підставових основах, цілком відповідає герменевтичному розумінню пізнання, оскільки вступ до розмови з незнайомцем, як і в разі отримання нових чеснот чи вироблення вміння через імітацію зразків, є справою «фронезіс» (життєво-практичного міркування — прим. Авт.), а не «епістеме» (понятійного знання. — прим. Авт.)[150]. Теоретичне, об’єктивне є лише одним із багатьох можливих способів описування результатів пізнання. Але цей спосіб передбачає існування якихось відпочаткових, споконвічних основ, які ми і вважаємо основою об’єктивності. Але жодні подібного роду підстави об’єктивності просто не існують — «це самообман... оскільки взагалі абсурдно покладатися на остаточне обґрунтування того, що є необґрунтовуваним», абсурдно взагалі уявляти що «словник сучасної науки... має якийсь привілейований зв’язок із реальністю, роблячи її чимось більшим, аніж просто ще одна множина описування»[151].
Отже, розглядаючи філософську ситуацію у європейській (по суті — світовій) філософії XIX — першої половини XX ст., ми можемо констатувати стан кризи, який виявляється, з одного боку, у спробах продовжити існування Модерну (новоєвропейської філософської парадигми), з другого боку, у пошуках нового шляху філософського мислення, розпочатих контівським закликом до реконструкції філософії з метою перетворення її на «позитивну філософію» і продовжених прагматистською програмою практично-діяльнісного переосмислення епістемології.
Серед інших програм «радикалізації» філософії звертають на
