Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
У трансцендентальній діалектиці Кант прагне дослідити розум як продуцента деяких принципів (загальних умов) для досягнення вищої єдності розсудкових знань. Саме тому він і підкреслює: "... тут ми відрізняємо розум від розсудку тим, що називаємо розум спроможністю [творення] принципів”[156]. У цій функції розум ніколи не спрямовується безпосередньо на досвід або на предмет, він завжди має справу з розсудком, надаючи знанням єдність розуму. Розсудок по відношенню до многовиду спостережень теж створював єдність через правила. Але і сам по собі розсудок для власної гармонії з собою вимагає єдності. Розум і постачає розсудку вищі принципи для досягнення бажаної єдності. Ясна річ, що такі принципи аж ніяк не стосуються предметів, об’єктів, вони - тільки суб’єктивний закон управління тим, що має розсудок.
Принципи розуму пов’язані з його ідеями, випливають з них. “Під ідеєю я розумію, - пояснює Кант, - таке необхідне розумове поняття, для якого в чуттях не може бути даний адекватний предмет”[157]. Інакше кажучи, інстанція розуму не створює ніяких понять, ідеї то є категорії розсудку, розширені до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпіричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логіки мислення) завжди переходить від одного обумовленого до іншого і намагається закінчити цей ряд чимось останнім, абсолютно безумовним. Безумовне і пропонує нам розум у вигляді ідей, які Кант зводить у три класи:
1) абсолютна єдність мислячого суб’єкта (предмет психології);
2) абсолютна єдність ряду умов явищ (предмет космології);
3) абсолютна єдність умов усіх предметів мислення (предмет теології).
Звідси врешті-решт виходить, що чистий розум дає ідеї душі, світу та Бога. Ідея розуму, з одного боку, вказує на фінальну інстанцію послідовного руху пізнання від кожного чергового обумовленого до безумовного, щоб досягти повного поняття об’єкта. А з іншого боку, вона приписує правило, як треба просуватися до безумовного, хоч воно й ніколи не досягається. Ідеї мають лише регулятивне вживання, вони немов цілі, на які спрямоване пізнання. Але вони недосяжні, бо розсудок сягає за межі досвіду. Кант показує, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, він ілюструє цю тезу, звертаючись до суперечливого характеру суджень про предмети видимості. Оскільки тут стикаються суперечливі положення, Кант називає їх антиноміями.
Особливість антиномії полягає в тому, що кожна з її суперечливих складових має рівноцінне обґрунтування. Наприклад, можна однаково переконливо довести справедливість двох тверджень: 1) світ обмежений у просторі і має початок у часі; 2) світ необмежений у просторі і не має початку.
Таю антиномії свідчать: предмети, котрим приписуються суперечливі властивості, не можуть бути мислимими за законами досвіду. Вони є “річчю самою по собі”, ноуменом, тобто тим, що можна лише мислити, але чого неможна подати в чуттях. А коли так, то ноуменальний світ є для науки недосяжним.
Обговорюючи антиномії про світ в цілому, Кант порушує дуже важливу для філософії тему, тему свободи. Він її розглядає в зв’язку з поняттям причинності і формулює так: 1) причинність за законами природи не є єдиною причинністю, з якої можна вивести всі явища в світі, адже для пояснення явищ слід припустити ще й причинність через свободу; 2) ніякої свободи немає, все в світі здійснюється тільки за жорсткими законами природи. Треба одразу зауважити, що тут йдеться про свободу стосовно світу цілком, тобто в космологічному розумінні. Тут вона є чистою трансцендентальною ідеєю. З досвіду, пояснює Кант, ідея такої свободи не виникає, бо досвід та природа свідчать, що в них панує причинність. I розум сам собі створює “ідею спонтанності” (свободної причинності), котра здатна починати причинно-наслідковий ланцюг без попередньої причини. Так мислима свобода є не щось емпіричне, а інтеллігібельне, тобто осягається виключно розумом. Насправді, якби свобода - як безумовно перша причина - фіксувалась у досвіді, то вона належала б світу явищ, підпадала б під поняття природи, де панує та жорстка причинність, котру вивчає природознавство. Тоді залишається, щоб врятувати свободу, припустити її інтеллігібельність та якось “поєднати” свободу і природу. Бажане “поєднання” можливе лише у один спосіб: треба визнати за всіма явищами здатність мати подвійні ознаки: емпіричні та інтеллігібельні. Останні залишаються недосяжними для науково-теоретичного пізнання.
Ще раз звернемо увагу на те, що Кант розглядає свободу стосовно світу цілком, тобто як ідею світову, а не тільки відносно людини. Трансцендентальність ідеї свободи передбачає її пристосовність до всіх явищ, у тому числі і до людини. Людина сама є лише одне з явищ чуттєвого світу, але як така, має розсудок і розум. Слушно припустити, виходячи з загальної схеми, що саме розум є причиною всіх довільних вчинків, але внаслідок інтеллігібельного характеру цієї причини, вона нам незрозуміла вичерпно, залишається назавжди прихованою “річчю самою по собі”.
В останньому розділі “Критики чистого розуму”, який має назву “Трансцендентальне вчення про метод”, ставиться завдання визначити формальні умови для всієї системи чистого розуму. Тут можна знайти чимало цікавих думок, зокрема про дисципліну розуму, його системність, принципи застосування. Говорячи про дисципліну розуму, Кант ще раз застерігає від даремних спроб проникнути за межі досвіду у “привабливі зони інтелектуального”, у сфери надчуттєвого. Обмежуючи пізнавальні можливості розуму і в той же час, підкреслюючи нестримний порив його за рамки емпіричного, мислитель пропонує як кінцеві цілі розуму три предмети: свободу волі, безсмертя душі і буття Бога. Чисті теоретичні здобутки розуму тут мізерні, що засвідчують антиномії, проте ці три тематичні сфери (свобода, душа, Бог) важливі практично. Тут мають місце,
