Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар - Владислав Едуардович Теліпко

Отже, зазначені норми Закону також є дискримінаційними щодо суддів загальних судів, оскільки у Раді суддів України 6632 судді загальних судів будуть представлені трьома суддями (один член Ради суддів України від 2211 суддів), а 2290 суддів спеціалізованих судів — шістьма суддями (один член Ради суддів України від 382 суддів).

Загалом слід вказати, що Закон, встановлюючи багаторівневу, складну структуру органів суддівського самоврядування, насправді не забезпечує ці органи відповідними дієвими повноваженнями щодо вирішення питань внутрішньої організації діяльності суду, що робить проголошені проектом завдання та функції органів суддівського самоврядування виключно декларативними.

6. Ціла низка положень Закону прямо суперечить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. Водночас окремі конституційні положення щодо правосуддя не знайшли належного правового регулювання у Законі.

6.1. Так, положення частин четвертої та п’ятої статті 12 Закону, якими передбачено, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом, використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України, суперечать статті 10 Конституції України, відповідно до якої державною мовою є українська мова.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 14 грудня 1999 року № 10- рп/99 (у справі про застосування української мови) роз’яснив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята статті 10 Конституції України). Поряд із державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, виключно при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Відповідна правова позиція висловлена і в Рішенні Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008, де зазначається, що суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України. Таким чином, Основним Законом України закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та водночас гарантовано рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою (пункт 5.1 мотивувальної частини).

Крім того, Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» передбачає застосування регіональних мов та мов меншин у кримінальному, адміністративному та кримінальному судочинстві виключно в частині надання дозволу на подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин.

6.2. Положення частини першої статті 79 Закону, згідно з яким переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюватиметься Президентом України, не відповідає положенням Конституції України, яка не передбачає таких повноважень Президента України.

6.3. На відміну від чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ухвалений парламентом Закон не містить положень, які б передбачали реальне функціонування суду присяжних, як це визначено Конституцією України.

За таких умов гарантоване статтею 5 Конституції України право народу на безпосереднє здійснення правосуддя судом присяжних знову на невизначений час залишається на рівні декларації, що унеможливить здійснення народом у законних формах дієвого контролю за владою.

6.4. У Законі, зокрема в статті 50, яка визначає статус судді, нормах, що регулюють процедуру призначення та обрання суддів, не реалізовані положення статті 127 Конституції України в частині визначення вимог до суддів спеціалізованих судів, зокрема те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, і ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

7. Підтримуючи необхідність проведення в Україні комплексної судово- правової реформи, ключовою складовою якої є реформування процесуального законодавства, слід констатувати, що запропонованими змінами до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України (відповідно пункти 2.2–2.5 розділу XII «Прикінцеві положення» Закону) суттєво звужуються процесуальні можливості судового захисту прав і свобод фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави в судах загальної юрисдикції в Україні. Це полягає, зокрема, в значному скороченні строків позовної давності, термінів апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, зниженні рівня гласності та відкритості судового процесу, забезпеченні таких основних засад судочинства, як змагальність сторін, звуження права на апеляційне та касаційне оскарження тощо.

Такі пропозиції є суттєвим звуженням обсягу гарантій прав громадян на судовий захист (стаття 55 Конституції України), що є неприпустимим згідно з частиною третьою статті 22 Основного Закону України.

8. Внесений Вами на розгляд Верховної Ради України законопроект передбачав закріплення на законодавчому рівні належних гарантій оплати праці суддів. Однак, це дійсно позитивне положення законопроекту за пропозицією Кабінету Міністрів України в остаточному тексті Закону, ухваленого парламентом, суттєво знівельовано.

Закон передбачає відтермінування майже на 5 років визначення розміру посадового окладу судді на рівні 15 мінімальних заробітних плат, як це пропонувалося у внесеному Президентом України законопроекті (стаття 128 Закону).

Розуміючи складне фінансово-економічне становище у державі, вважаємо, що економія державних коштів мала б здійснюватися за рахунок інших видатків, до яких неминуче призведе реалізація окремих необґрунтованих положень Закону, а не матеріального забезпечення суддів як носіїв судової влади.

9. Попри неодноразові публічні заяви вищого керівництва держави щодо обов’язкового врахування перед прийняттям Закону позиції Венеціанської комісії, Закон ухвалено без проходження експертизи у цій комісії. При цьому звертаємо увагу на те, що у звіті співдоповідачів Моніторингового комітету Ради Європи Р. Вольвенд та М. Репс, оприлюдненому за підсумками робочого візиту до України, який відбувся 1–4 червня 2010 року, міститься заклик до парламенту забезпечити обов’язкове отримання висновку Венеціанської комісії перед остаточним прийняттям тих законопроектів, що ухвалюються на виконання зобов’язань перед Радою Європи. Із закликом дочекатися висновку Венеціанської комісії і не ухвалювати Закон на цій парламентській сесії звертався і Секретар Венеціанської комісії Т. Маркерт.

На