в чому. Бо терпіти нестачу - це вже пов'язане з необхідністю. Мудрець же не має необхідності ні в чому. Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити блаженно: без них він теж буде жити блаженно. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно - із себе самого. Як тільки хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від фортуни.- «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши у в'язницю, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у плаванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться без друзів?» - Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться(5), боги зіллються воєдино, природа трохи перерве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з самим собою. І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив'язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо визначає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стільпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стільпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія(6) (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-не-будь, той самий Стільпон мовив: «Моє добро - зі мною». Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив,- одповів,- нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє -- зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсудливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум'я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, непошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати весь народ, аніж одну людину. Ось тут Стільпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою - таку межу кладе своєму щастю. Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стіль-понові, є подібна думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого,- каже він,- не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став повелителем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а значить, природою, то знайдеш його і в комічного поета:
Не чуєшся щасливцем - то й не будеш ним .
Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим? - А якщо,- запитаєш,- назве себе блаженним, скажімо, той, хто розбагатів нечесним шляхом, той, у кого більше господарів, ніж рабів, то я маю вірити йому на слово?» - Бери до уваги не те, що він говорить, а що відчуває, до того ж - що відчуває не впродовж одного дня, а постійно. Тому не бійся, що така дорогоцінна річ - блаженство - стане набутком негідника. Тільки мудрець задоволений своєю долею(8); глупота ж, ненастанно вередуючи, не перестає з'їдати сама себе.
Бувай здоров!
ЛИСТ Х
Сенека вітає свого Луцілія!
Так-так. Я не відступаю від своєї думки: уникай багатьох, уникай кількох, уникай навіть одного. Не бачу такого, з ким я дозволив би тобі спілкуватися. Подумай лишень, якої ти в мене заслужив оцінки: насмілююсь тебе довірити тобі самому! Кажуть, що Кратет(1), учень того самого Стільпона, про якого я згадував у попередньому листі, побачивши юнака, який прогулювався одинцем десь на відлюдді, запитав його, що він там робить сам-один. «Бесідую,- відповів,- сам з собою». На те Кратет: «Бережись, прошу, і будь пильний: ти можеш бесідувати з поганою людиною». Звикли ж ми пильнувати пригноблених тугою або страхом, щоб вони не використали самотності собі ж на шкоду. Нерозсудливих не слід залишати наодинці з собою: саме тоді їх непокоять лихі думки; саме тоді вони снують небезпечні замисли або проти інших людей, або таки проти себе; саме тоді вони дають волю своїм нечестивим пристрастям; саме тоді душа виставляє все те, що досі приховувала чи то через острах, чи з огляду на сором; саме тоді вона сама під'юджує свою зухвалість, розпалює хіть, розворушує гнівливість. І ще одне: перевага самотності - можливість не обмовитись ні словом, не боятися свідка - ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує. Тож подумай, яку надію покладаю на тебе, радше, чого від тебе чекаю (адже надія - це примарне добро): не знаходжу нікого кращого тобі до товариства, окрім тебе самого. Пригадую, з яким піднесенням ти говорив, якої сили були сповнені твої слова. Тут же я сам себе привітав, мовивши: «Ця людина - непересічна: прагне порятунку». Так і далі говори, так живи. Хай ніщо тебе не пригноблює. Хоч і подякуєш богам за прихильність до давніх твоїх бажань, проси їх знову, та про інше: щоб ясним був твій розум, здоровим дух, а тоді - й тіло. Та й чому б тобі не благати про це частіше? Сміливіше звертайся до богів: ти ж не чуже в них випрошуєш. Але - такий вже мій звичай - хочу послати тобі з цим листом ще й даруночок. Чистою правдою є вислів, що я натрапив на нього в Атенодора(2): «Знай,- пише він,-
