Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
І справді, такі умови з'явилися вже за комуністичної Польщі. Визначальною особливістю польського комуністичного досвіду був значний вплив на суспільство організованої політичної опозиції, особливо в 1970–1980-ті рр. На відміну від інших східноєвропейських країн польська опозиція створила простір для дискусій на теми, що виходили за рамки реформування комунізму, економічного занепаду та історичної несправедливості. Польська опозиція розгортала свою присутність у чотирьох вимірах: у часі, оскільки ці дискусії і дебати насправді могли розвиватись; у ширину оскільки опозиція охоплювала тисячі чи (за часів «Солідарності») мільйони осіб; у довжину оскільки вона залучала протилежні за поглядами організації; і в глибину оскільки величезна кількість людей жила опозиційною діяльністю з думкою про найрізноманітніші виміри життя в майбутній незалежній Польщі[490]. Богдан Борусевич (нар. 1949 р.), Яцек Куронь (1934–2004) й Адам Міхнік (нар. 1947 р.), що в 1970-ті рр. активно цікавились східною політикою, а в 1980–1981 рр. стали відомими завдяки участі в «Солідарності» після 1989 р. відігравали важливу роль у демократичній Польщі. Вони не були дисидентами на зразок відомих радянських діячів, а радше — опозиціонерами, представниками ширшого руху.
Вплив Мєрошевського на польську опозицію у 1970-ті рр. був відчутним. У 1976 р. побачила світ програма Польського незалежницького порозуміння (ППН), східна політика якого наслідувала напрацювання «Культури». Від 1977 р. Комітет оборони робітників (КОР) почав приділяти значну увагу східним сусідам, а в одному з його інформаційних бюлетенів було надруковано відкритий лист про порозуміння з Україною. У 1980 р. польська опозиційна інтелігенція, яка відіграє головну роль у «Солідарності», дійшла згоди щодо підтримки програми «Культури»[491], яка хоч і з'явилась в Парижі, але узгоджувалась з важливими напрямками в польській політиці, релігії та науці. Ця програма виходила з твердження, яке пропагувала сама польська влада: польські кордони проходять там, де й мають проходити. Деякі католицькі єпископи та священики, що мали тісні зв'язки зі світською інтелігенцією, як-от єпископ Кароль Войтила (у 1978–2005 рр. — Папа Іван Павло II), поширювали ідею польської співвідповідальності за давні східні конфлікти та говорили про необхідність примирення зі східними сусідами. У 1972 р. отець Ян Зея звернувся до литовців, білорусів і українців зі словами: «Ми прощаємо і просимо простити нас»[492]. Тим часом цензурована (офіційна) польська історіографія подолала деякі обмеження, встановлені комуністичною владою, а нецензуровані (неофіційні) історичні праці ставили під сумнів не лише об'єктивність комуністичної політики, а й всю традицію польської експансії на схід[493].
У 1980–1981 рр. «Солідарність» як масовий рух десяти мільйонів людей (третина яких були також членами комуністичної партії) забезпечила грунт для порозуміння еліти щодо програми «Культури» яку польське суспільство мало сприйняти як частину програми національного визволення. Загальноприйнятою стала думка про те, що польська опозиція, а відтак і польське суспільство мали багато спільного з опозиційним рухом східних сусідів. Уперше в модерній польській історії значна частина поляків сприймала своїх найближчих сусідів за рівних собі, за такі самі нації, як і польська. Нове мислення відбилось у ключових статтях друкованих органів «Солідарності», заявах таких лідерів руху, як Куронь, і, зрештою, в резолюції з'їзду «Солідарності» 1981 р. і «Зверненні профспілки «Солідарність» до трудящих Східної Європи», що адресувалось не радянським робітникам, а націям СРСР. Тоді це було неймовірно, виклично, нерозсудливо й сміливо. Звісно, наслідки дозволеної за часів «Солідарності» загальної свободи дискусій відрізнялись залежно від конкретного східного сусіда Польщі. Наприклад, про Білорусь згадувалось нечасто. Поляки також більше симпатизували литовцям, ніж українцям, хоча для українських опозиціонерів приклад «Солідарності» був привабливішим, ніж для литовських[494]. У 1970-ті рр. «Культура» познайомила багатьох провідних українських інтелектуалів і діячів з новою моделлю Польщі, втілення якої вони очікували побачити від «Солідарності» у 1980-х рр.[495].
Після того як воєнний стан, введений Войцехом Ярузельським у грудні 1981 р., завдав поразки «Солідарності», зросла кількість опозиційних публікацій, присвячених відносинам з Литвою, Білоруссю та Україною. Для певних кіл ця поразка стала свідченням того, що поляки повинні порозумітись зі східними (та південними) сусідами. Найрадикальніші патріоти з Конфедерації незалежної Польщі (КНП) розглядали східних сусідів як рівних Польщі за статусом. У 1987 р. радикали з молодіжного руху «Свобода та мир» підписали декларацію, де висловили співчуття з приводу операції «Вісла» й закликали польське суспільство толерантно ставитись до українців. Інші підпільні організації, виходячи із принципу взаємного визнання наявних кордонів, розпочали діалог із литовськими та українськими опозиціонерами й емігрантами. У 1980-ті рр. думки Мєрошевського осмислювались значно ширше та глибше. У 1989 р. бажання мати добрі стосунки зі східними сусідами стало свідомою позицією більшості опозиції, а для тих, хто менше звертав увагу на це питання, воно набуло політкоректного звучання. Завдяки програмі «Культури», історичному ревізіонізму, самвидаву та «Солідарності» польське порозуміння не лише протистояло реваншизму, а й підтримало незалежність східних сусідів. Нова політична ідея, сформульована у 1970-х рр., у 1980-х рр. стала новою політичною традицією[496].
НАЦІОНАЛІСТИ, СОЦІАЛІСТИ ТА ПРОГРАМА «КУЛЬТУРИ»
Гедройць і Мєрошевський були людьми лівих переконань, що вірили в можливість зміни комунізму на краще зсередини ще до того, як Польща здобуде цілковиту самостійність. Їхня східна програма була привабливою для постмарксистських інтелектуалів на кшталт Адама Міхніка, якого дуже високо цінував Гедройць. Міхнік був провідною постаттю «Солідарності», а після 1989 р. став редактором найвпливовішої польської газети. Однак всеосяжна ідея «Культури» охопила не лише таких постмарксистів, як Міхнік, а й польських опозиціонерів, що вважали себе насамперед патріотами чи націоналістами. Багато хто з польських правих у 1970-х рр. перебував під впливом «Культури», а в 1980-х рр. — під впливом «Солідарності», і тому вони сприймали за очевидне те, що незалежність східних сусідів була в польських інтересах. Наприклад, Гжегож Костжева-Зорбас (нар. 1958 р.) був представником польської опозиційної правиці, але активно долучився до поширення ідей, пов'язаних із «Культурою». У 1985–1989 рр. він був редактором нелегального часопису «Нова коаліція», який обстоював ідею, що майбутня Східна Європа буде простором, де національні держави співпрацюватимуть між собою на засадах свободи. Костжева-Зорбас працював у комітеті «Солідарності» з питань меншин, а в 1989
