Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
ПОЛЬСЬКІ ТРАДИЦІЇ ТА ПРОГРАМА «КУЛЬТУРИ»
Федералізм. Гедройць народився у Мінську, Мєрошевський провів свою юність у Галичині, тому можна цілком природно сприймати східну програму «Культури» як продовження елітарного ранньомодерного патріотизму Пілсудського, а у віддаленій перспективі — як відлуння патріотизму Міцкевича. Гедройць справді з дитинства захоплювався Пілсудським, а Мєрошевський вважав, що Міцкевич розумів свободу краще від сучасних поляків. Однак предметом аналізу в теорії міжнародних відносин Гедройця та Мєрошевського була модерна національна держава, далека від ранньомодерних традицій. Міцкевич ностальгував за Річчю Посполитою, де нація значила щось цілком інше, ніж тепер, а Пілсудський хотів створити федерацію на основі польської високої культури. Гедройць і Мєрошевський натомість готували поляків до цілком модерного світу національних держав. Останній припускав, що незалежна Польща буде національною державою, якими можуть стати й Україна з Литвою та Білоруссю. Він відкидав ностальгію за колишньою Річчю Посполитою не лише через те, що вона була йому особисто непривабливою, а з цілком прагматичних міркувань, що українські, литовські та білоруські патріоти могли сприймати її як прояв імперіалізму. Він розумів, що якщо пристати на розуміння Литви, Білорусі й України як рівноправних націй, а не різнобарвних додатків до польської державної традиції, то спадок Речі Посполитої стає ненадійним грунтом.
Як ми вже бачили, литовський націоналізм виходив з особливого розуміння Речі Посполитої як згубної для литовської культури, а український націоналізм ідеалізував повстання проти Речі Посполитої. Самі поляки були схильні розглядати ранньомодерну Річ Посполиту в модерних націоналістичних категоріях, а отже, й сприймати її східні території як частину власної історії[488]. Всі ці тлумачення настільки помилкові, що жоден компроміс науковців не в змозі примирити їх. Проте якщо пристати на політичний принцип мультинаціоналізму, тоді всі ці тлумачення можна помістити в систему паралельних національних прочитань історії. Саме це й запропонував Мєрошевський. Очевидна прихильність до литовського, українського та білоруського народів, приховано присутня в поезії Міцкевича та федералізмі Пілсудського, у Мєрошевського переросла в нормативну повагу до литовської, української та білоруської націй. Тоді як польські федералісти міркували про вищість польської культури на сході, Мєрошевський вітав існування окремішніх литовської, білоруської та української національних еліт. Розуміння поляків як історичної нації, а литовців, білорусів і українців — як націй молодих, хай би що говорила історія, було відкинуто політикою. Його замінило висунуте сучасністю твердження, що всі чотири народи були націями, які заслуговують на власну державу. Якщо прийняти ключове застереження, що співпраця між східними сусідами є питанням відносин дружніх держав і що визнання цих держав вимагає від Польщі відмови від територіальних амбіцій і цивілізаційних претензій старого федералізму, то програму «Культури» можна розглядати як оновлений федералізм. Та якщо федералізм орієнтувався на ранньомодерну націю, то програма «Культури» адаптувалась до модерності.
Націоналізм. Нічого нового в баченні поляків однією з багатьох модерних масових націй не було; цю думку виношували ще ендеки. Так само не була новиною й пропозиція відмовитись від східних територій: саме цього курсу дотримувався Грабський, коли 1921 року під час переговорів з більшовиками у Ризі відмовився від Мінська, Кам'янця-Подільського та Бердичева, а року 1944 після розмови зі Сталіним переконував поляків залишити Львів. Ендеки вважали, що східні території можна віддати Росії в обмін на прихильність російської еліти. Таким чином, вони привнесли в польське політичне життя категорію модерної нації, вважаючи росіян і поляків єдиними націями між Варшавою та Москвою, в той же час сприймаючи українців, литовців і білорусів як демографічну сировину або цілковито їх ігноруючи. На думку ендеків, польська еліта мала дійти згоди з елітою російською, не враховуючи думку спільнот між ними. Хоча цей погляд постійно представляли як реалістичний, він залежав від національних упереджень і національної стратегії. Позиція ендеків, що українці, білоруси та литовці ніколи не зможуть створити життєздатних держав, обмежувала їхній реалізм. Пов'язавши модерність із польськістю, «модерні поляки» виявили звичні межі свого розуміння політики.
Стверджуючи після 1945 р., що підписання угоди з Радянським Союзом було в інтересах польської нації, польська комуністична влада перейняла цю позицію польського націоналізму. Велика стратегія Мєрошевського 1970-х рр. також передбачала, що тогочасні кордони слід розглядати як незмінні, і проголошувала польську східну місію застарілою. Однак порівняно з міжвоєнними ендеками та їхніми повоєнними комуністичними послідовниками Мєрошевський запропонував три нововведення. По-перше, найочевиднішим було його міркування про здобуття Польщею незалежності та крах Радянського Союзу. По-друге, він пропонував відмовитись від територій на користь українців, литовців і білорусів, а не росіян (позиція ендеків) чи радянської влади (комуністична позиція). По-третє, він стверджував, що настрої еліти в Москві нестійкі та що польська політика може вплинути на них, а досягнути цього можна було, відмовившись віддати росіянам те, чого вони прагнули. Він вважав, що найкращий спосіб, в який лідери незалежної Польщі могли захистити країну, — це добровільно відмовитись від територіальних претензій незалежно від того, чи вчинить так само Росія і чи підтримають їх розташовані між Польщею та Росією національні держави. Це подавалось як вияв поваги до російського народу.
«Культура» об'єднала федералістичні традиції Пілсудського з націоналістичними традиціями Дмовського, щоб представити реалістичну програму майбутнього, коли народи комуністичної Східної Європи увійдуть до сучасної міжнародної системи як національні держави. Від Пілсудського програма запозичила романтичні уявлення про Литву, Білорусь і Україну, але прилаштувала їх для прагматичного вжитку. Від Дмовського вона перейняла засади реалізму, але відкинула його готовність до компромісу з Москвою коштом литовців, білорусів і українців як нереалістичну. Із повоєнного ладу, створеного в Ялті та Потсдамі Сталіним і союзниками, ця програма взяла ідею про тяглість державних кордонів і проведення їх бажано у згоді з національними критеріями. Поєднання такого визнання державних кордонів із передбаченням краху комуністичної системи й розумінням, що за таких умов буде потрібна нова польська стратегія, стало вагомим інтелектуальним досягненням Гедройця та Мєрошевського. Їх визначним теоретичним здобутком стало обгрунтування такої стратегії й опрацювання її засад. Їм вдалося представити свою програму в такий спосіб, що поляки, які вийшли на перші ролі після 1989 р., сприйняли її за очевидне ще до початку революції, що було великим політичним досягненням Гедройця та Мєрошевського.
ПОЛЬСЬКА ПОЛІТИКА ТА ПРОГРАМА «КУЛЬТУРИ»
Польська повоєнна еміграція сприймала програму «Культури» як єретичну. Переважна більшість польських емігрантів у Західній Європі вважали, що Львів і Вільно необхідно повернути Польщі. Аж до 1989 р., поки польський еміграційний уряд у Лондоні остаточно не припинив свого існування, його представники дотримувались офіційної позиції, що Польща повинна наново переглянути свої східні кордони. Вони виходили з ідеалістичного переконання, що оскільки пакт Молотова-Ріббентропа був несправедливим щодо
