Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Спочатку було вірування, що в Раю живуть тільки видатні люди, — князі, вожді та бояри, і тільки пізніше Рай став безкласовим. Поняття про Рай було в нас ще задовго до Християнства, про що свідчать наші обрядові пісні, напр., колядки, і саме слово «Рай» це слово праслов'янське, дохристиянське, і грецьке рагасіеІ808 не змогло його виперти й заступити.[180] Від слова «Рай» є в нас багато топографічних назов і Райгородів; наші князі часом самі звали Раями й свої двори (Іпатіїв Літопис, вид. 1871-го року, ст. 336, 549, 593, 596).

До Раю дістається зовсім повне тіло, а коли чогось бракує, вступ затруднений, тому не можна розкидати навіть своїх нігтів, але треба, обрізуючи, кидати їх собі за пазуху. Є ще повір'я, що на тому світі до Раю людина повинна буде дряпатися на круту гору, і горе їй буде, коли вона позостанеться без нігтів. А всі, за пазуху кинені нігті, поприростають, і з ними легко буде тоді дряпатися до Раю.

Часто в нас можна стріти християнське вірування, що Св. Вівтар — це Рай на землі, що Царські Врата в Церкві звуться Райськими; так їх звуть по деяких місцях Наддніпрянщини, а також на Буковині.

Царство померлих звалося в нас ще н а в або нав'є (від давнього слова «навь» — гріб, а потім мерлець, а також злий, ворожий, дух; пор. чеське пау — гріб; звідси «наський», цебто навський — мерлецький). Мерці здавна звуться в нас також рахманами; живуть вони на південному Сході в далекій країні. Під рахманами дехто з дослідників (Хв. Вовк: Студії 185) бачать брахманів, цебто індусів. В Азбуковнику з моєї бібліотеки поч. XVII ст. читаємо на л. 93: «Рахмани — человТіЦи», а на л. 249: «В рахманѣх за Индією». В. Плавкж подає приповідки: Постимо, як рахмани 275, Віддасть на рахманський Великдень 35.

В мерлецькому царстві люди живуть без робіт, без турбот, бо все само родить. Земля померлих далеко за морем, куди збігаються річки. Наський чи Рахманський Великдень буває трохи пізніш від нашого, — у нас на Великдень шкаралущу з освячених крашанок кидають у річку, щоб вона сповістила померлих (рахманів) про Великдень.

З Раєм зв'язаний Вирій чи Ірій, — це тепла, вічно зелена й соняшна країна, далеко на Сході за морем. Туди на зиму відлітають птахи, а на Здвиження (14 вересня) уповзають туди і плазуни (або завмирають по норах). Про Вирій в «Науці князя Володимира Мономаха дітям» XII в. читаємо: «Сему ся подивуєми, како птици небесний із Ірья (Вирею) ідуть, да наполняться ліси й поля» (ПСРЛ І. 101). Вирій, давнє ірсад, теплий край, може з грецького ір — весна.

Про поділ позагробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, — його принесло, певне, Християнство. Але пізніш маємо вже звістки, що царство померлих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної темряви. Трохи пізніш позагробове царство було поділене на Рай для людей добрих, і на Пекло для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло — під землею.

І. Котляревський в III пісні «Енеїди» дав опис пекла за нашими народніми повір'ями.

Слово «пекло» загально слов'янське, (пор. пол. ріeklo серб, пакао, слов. pekel лит. рekla давньо-пруське pickulis, угорське pokol — все від слов'ян), і в нас спочатку визначало березову смолу чи дьоготь, — дьоготь цей добувався огнем (пекти, пекло). В одній давній пам'ятці читаємо: Ной «посмоли ковчег пеклом», звідки ясно, що «пекло» — смола. Старогрецьке ад — визначає просто позагробове місце померлих, як давньогебрейське «шеол», часте в Псалтирі (напр. 6.6), але новогрецьке асіе» — це вже смоляний ад. Лат. inferi — найнижче місце у світі. Пеклом керує сам диявол, він там господар, і хіба тільки Марко Проклятий заколотить. За народнім повір'ям, у пеклі зовсім нема заліза, а тому й приповідка постала: Тішиться, як дідько цв'яшком (Плавюк 101).

Старші християнські письменники окреслювали гр. ад неясно. Болгарський Архиєпископ XI віку Феофилакт писав: «Що таке ад? Одні говорять, що ад — це підземне темрявне місце, а інші звуть адом перехід душі з видимого в невидимий стан».

Похорон чи похоронний обряд звичайно відбувався вдавнину так, щоб допомогти покійному легко й спокійно прожити на тому світі, а також легче й скоріш попасти до Раю. Це було турботливе вирядження на той світ.

Головні способи Похорону в нас були: палення та ховання (закопування) в землю; про третій спосіб, відомий у інших народів — кидання в воду — звісток у нас нема. Розкопки стародавніх могил показали, що в нас на Лівобережжі померлих палили, а на Правобережжі закопували. Тіло в могилу клали або лежачим, або зігнутим.

На південній Волині й на Поділлі померлих не закопували, але клали на поверхні землі, а зверху насипали могилу, більшу чи меншу. Так ховали й по інших місцях. В Галичині ховали в кам'яних скринях, зложених з кам'яних плит. Пізніше небіжчиків стали палити. Урни з останками знайдені на Волині, на Поліссі, по Дінці. Кістки хованих посипували червоною охрою на знак жалоби. Це за Трипільської культури.[181]

Коли мерця палили, то вірили, що душа померлого з димом відразу дістанеться на Небо до Раю, бо вогонь легко відділює душу від тіла, і душа спокійно керується на Небо. Арабський письменник першої половини X віку Ібн-Фадлан бачив 922-го року Похорон багатого руського купця в якомусь надволзькому місті,