Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Операція «Вісла» свідчила про те, що комуністична влада не лише могла говорити, але таки говорила про польську «національну державу». Хоча про це не можна вести мову безпосередньо, втім, створення «Польщі для поляків» було великим легітимізаційним досягненням польських комуністів[476]. Із чотирьох головних змін, що дали змогу говорити про Польщу як «національну державу», про Голокост переважно не згадували, вигнання німців трактували як привід бути лояльним до Радянського Союзу, а «репатріація» розглядалась як радянська операція; суто польським досягненням лишились саме остаточні чистки українців[477]. Навіть під час реформ за правління Владислава Гомулки (1956–1970) польська влада пильнувала двох ворогів ще з війни — німців і українців, вміло тримаючи їх у покорі. У 1968 р. до офіційного антисемітизму вдались і противники Гомулки, і його прибічники. У листопаді-грудні 1968 р. головний політичний тижневик запросив провідних інтелектуалів країни висловитись щодо змін, які відбулися з «пересічним поляком» протягом п'ятидесяти років польської незалежності. Жоден з опитаних не піддав сумніву обгрунтованість ототожнення «пересічного поляка» з поляком етнічним, і лише один з них висловив думку, що зі створенням етнічно гомогенної держави щось було втрачено[478].
Всього одного покоління при комунізмі виявилось достатньо, щоб у 1970 р. в польському суспільстві запанувало винятково модерне розуміння нації. Теперішній поляк був водночас громадянином Польщі, етнічним поляком і, найімовірніше, католиком. Комуністична Польща поширювала національну ідею ефективніше за свого міжвоєнного попередника завдяки поширенню освіти та стимулюванню соціальної мобільності. Десь у 1970 р., коли виросло перше повоєнне покоління, в умовах політичного зближення, відчуття німецької загрози почало зникати. Водночас острах українців у Польщі залишився незмінним. Справді, у 1970-х рр., за правління Едварда Герека, офіційна антиукраїнська ідеологія досягла свого максимуму[479]. У 1980–1981 рр. Герек і його наступники змушені були боротись із «Солідарністю», спочатку — незалежною профспілкою робітників, а пізніше — широким суспільним рухом, в якому брало участь майже 10 млн осіб. Хоча «Солідарність», без сумніву, була патріотичною організацією, проте її керівники виявляли цілком відмінне ставлення до України. За часів відносної свободи слова інтелектуали говорили про неможливість польської незалежності без української. Профспілка «Солідарність» надіслала своє послання народам Радянського Союзу, яке схвально сприйняли в Україні. Оскільки польські комуністи хотіли дискредитувати «Солідарність», вони наголошували, що вона виступає за рівні права для українців у Польщі. Зрештою, в грудні 1981 р. воєнний стан завдав поразки «Солідарності». Наказ про його введення віддав генерал Войцех Ярузельський, генеральний секретар Польської об'єднаної робітничої партії, керівник польської держави й головнокомандувач Війська Польського. Через тридцять чотири роки після участі в операції «Вісла» він і далі був переконаний, що Польщу врятує лише внутрішня окупація[480]. Це був кінець чи початок? Чи була наймодерніша польська нація ворожою до України? А чи навпаки, можна було собі уявити, як робили це лідери «Солідарності» вільну Польщу, що перебуває у злагоді зі своїми східними сусідами?
Частина 3
Перетворення польської батьківщини
Розділ 11
Патріотична опозиція та державні інтереси
(1945–1989)
Після мирної революції 1989 р. «Солідарність» сформувала некомуністичний уряд, який одразу взявся за випрацювання польської східної політики. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. польські стосунки з незалежними Литвою та Україною швидко покращились. Литовські політики почали розглядати свого західного сусіда як вікно в Європу, а українські президенти їхали до Варшави в пошуках історичного примирення. Суперечки з литовцями за Вільнюс і з українцями за Галичину та Волинь були розв'язані настільки вдало, що про них майже забули. Як ми вже бачили, Друга світова війна обірвала зв'язки Польщі зі Сходом і поширила модерний націоналізм. Хтозна, можливо, війна 1940-х рр. створила передумови для миру 1990-х рр.; можливо, саме етнічні чистки заклали основу для майбутнього національного примирення?
Подібні припущення мають підгрунтя лише ретроспективно та з виграшної позиції Північно-Східної Європи, що уникла посткомуністичних конфліктів. Образ регіону, де панує мир, постав не завдяки успадкованому польською владою порядку, а завдяки тому ладові, який вона створила сама[481]. Нововведенням польської політики стало розуміння націоналізму та спрямування його на користь регіональної стабільності. У 1989–1991 рр., коли Радянський Союз усе ще був непорушним, польська влада вже поводилась так, наче Литва, Білорусь і Україна мали незабаром стати суверенними національними державами. До цього польські дипломати додали своє застереження про те, що незалежність означатиме прийняття кордонів радянських часів. Це було водночас передбаченням майбутнього без Радянського Союзу та прагненням підготувати стабільний регіональний порядок, що мав постати згодом. Ці ідеї відображали нову велику польську стратегію, випрацювану в еміграції та обговорювану протягом п'ятнадцяти років перед 1989 р. Виходячи з власного розуміння польської нації, її виробили Єжи Гедройць і Юліуш Мєрошевський. Оскільки ця концепція постала з усвідомлення конфліктів, які ми розглянули в першій та другій частині, й оскільки вона принесла мир, що є предметом нашої уваги в третій частині, це бачення модерної нації заслуговує на особливу увагу.
СХІДНІ ІНТЕРЕСИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
За походженням чи за вибором Єжи Гедройць (1906–2000) був причетний до всіх східних питань міжвоєнної Польщі. Він походив зі стародавнього польсько-литовського шляхетського роду і народився у Мінську, на той час ще губернському місті Російської імперії. Більшовицька революція перервала його навчання в Москві, і Гедройць повернувся додому. В 1919 р., коли за російський імперський Північно-Західний край, тобто за землі колишнього Великого князівства Литовського, точилась боротьба між польською та більшовицькою арміями, Гедройць із родиною залишив Мінськ і переїхав до Варшави. Як ми вже бачили, хоча ту війну виграли війська федераліста Пілсудського, повоєнні умови миру, за якими рідне місто Гедройця відійшло до більшовицької Росії, диктував націоналіст Грабський. Як і більшості литовських поляків до нього, Варшава здалась Гедройцеві бідною і сірою. В університеті він вивчав українську історію та літературу і познайомився з провідними українськими діячами[482]. Зокрема, він налагодив контакти з найширшим колом представників українського політичного життя: від ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова до голови пролівого й демократичного УНДО Василя Мудрого. Гедройць також захоплювався предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви митрополитом Андреєм Шептицьким. Як журналіст і державний службовець, Гедройць закликав Римо-Католицьку Церкву покращити відносини з Греко-Католицькою Церквою Шептицького; у державних справах і з власної ініціативи він також відвідував гуцулів, бідних україномовних людей у Південно-Східній Польщі.
Гедройця відштовхував інтегральний націоналізм ендеків і натомість приваблював Пілсудський зі своєю ностальгійною ідеєю «Польщі багатьох націй» На покоління молодший за Пілсудського, Гедройць також був литовським поляком, зацікавленим в Україні. Як і Пілсудський, він був зразковим прагматиком, для якого найбільшу цінність становила польська держава і який не ототожнював націоналізм польського суспільства з інтересами польської держави. Для Гедройця історична вірність поляків та інших націй була важливою лише з огляду на її зв'язок із польською державою. Оскільки Гедройць вважав, що національні меншини можуть зруйнувати Польщу, він дійшов прагматичного
