Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
КОМУНІСТИЧНА ТА НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІСТОРІЇ
Кілька років після того, як операція «Вісла» переселила польських українців, польські археологи знайшли поховання Данила Галицького, правителя Галицько-Волинської держави XIII ст.[471] Оскільки розкопки велись на польському боці кордону, поблизу спірного міста Холм, громадськість про них не повідомили. Польська комуністична влада намагалась не допустити навіть і згадки про існування «українського» поселення у «Польщі» сім століть тому. Подібна польська поведінка дуже нагадувала радянську практику. Зрештою, в шкільних підручниках Радянський Союз зображався «спадкоємцем» Київської Русі, а Польща — «спадкоємицею» середньовічної польської держави династії П'ястів. Поляків і росіян навчали, що їхня «етнічна група» існувала на цих землях протягом дев'ятисот років, чекаючи на відповідне політичне та територіальне втілення своєї «нації». Українцям розповідали, що Київська Русь була російською державою, а їхні предки бунтували проти поляків, оскільки прагнули бути під московською владою.
Пошуки «витоків» модерного комунізму в середньовічних князівствах і королівствах дали комуністам змогу оминути п'ятисотлітню польську культурну експансію на схід (від початку XIV ст. до кінця XIX ст.) та політичний успіх Речі Посполитої (1569–1795 рр.). Річ Посполита була дражливим прикладом багатьох речей, які хотів би знищити радянський комунізм: конституційних традицій, представницьких органів, співпраці поляків і східних слов'ян, а також інтелектуальної гнучкості та політичної толерантності в національному питанні. Українці, які відкидали сутність радянського прочитання української історії, часто визнавали його форму. Віра в те, що не Росія, а Україна є «спадкоємицею» Київської Русі, також несла в собі небезпеку нехтування спадком Речі Посполитої. Звісно, поляки, які сприймали Річ Посполиту «Двох Народів» як «польську» в модерному розумінні цього слова, також помилялися. Річ Посполита була найбільшою ранньомодерною європейською державою, керованою найчисельнішою ранньомодерною європейською нацією — шляхтою. Перетворення ранньомодерної нації у XIX ст. породило цілу низку модерних націоналізмів, що прагнули віднайти власні витоки у віддаленому минулому. У XX ст. цей напрям у націоналізмі надихав комуністів і їхніх опонентів[472].
Комуністична ідея про те, що етнічні нації — це стійкі спільноти у чітко визначених кордонах, заступила собою цікаві питання модерної історії. Наприклад, непростий випадок асиміляції польськомовного селянства українською культурою (та навпаки) у міжвоєнній Галичині й на Волині сьогодні є сферою інтересів винятково академічного середовища. Для загалу ці люди завжди були (чи, принаймні, їм випало бути) тими, ким вони, зрештою, стали. Тепер, коли Волинь і Східна Галичина стали частиною Західної України, українці та поляки забули, наскільки інакше сприймались ці території раніше. Розділені понад століття російсько-австрійським кордоном до 1918 р., відділені одна від одної польською політикою у 1918–1939 рр., поділені між радянською та німецькою окупаційною владою в 1939–1941 рр., а потім, у 1941–1944 рр., — між нацистськими Райхскомісаріатом «Україна» та Генерал-губернаторством, сьогодні ці території є центром доволі безпроблемної Західної України. Як наслідок, галицькі українці співають «Волинь моя» під львівськими газовими ліхтарями габсбурзької доби так, наче це — найприродніша річ на світі[473].
Найважливішим для постання модерної нації з ранньомодерної є нове значення релігії. Від Берестейської унії 1596 р. і до кінця Першої світової війни греко-католики та православні були суперниками. На початку XX ст. внаслідок російської й австрійської імперської політики Східна Галичина була переважно греко-католицькою, а Волинь — православною. Об'єднання Галичини та Волині в межах міжвоєнної Польщі дозволило галицьким українцям поширювати модерний націоналізм на православних волинських землях. Вони мали невеликий успіх у 1920–1930-ті рр., але тріумфували під час Другої світової війни. В етнічних чистках 1943 р. ми повинні бачити не лише усунення поляків, а й союз греко-католиків із православними проти римо-католиків. Це був той етап творення Західної України, коли релігійні відмінності між греко-католиками та православними важили менше, ніж ототожнення з українським народом. Ранньомодерному поділові між релігіями було покладено край, завершивши таким чином модерний поділ між націями.
Подібне можна сказати й про Південно-Східну Польщу. В рамках ранньомодерної Речі Посполитої чи ранньомодерної польської культури греко-католицизм був партнером римо-католицизму. Коли ж ранньомодерна нація поступилась модерній, ця співпраця також відійшла у небуття. Етнічні чистки у Південно-Східній Польщі були не лише акцією поляків, спрямованою проти українців, а й акцією римо-католиків, спрямованою і проти греко-католиків, і проти православних. Повоєнна Польща сприймала обидві Церкви, Греко-Католицьку та Православну, як українські. Наприклад, у 1990-х рр. польський голова міської ради Перемишля, колись переважно греко-католицького міста, заявив, що українська культура для нього так само далека, як і культура ескімосів. Будь-кому, хто знає Перемишль або поляків і українців, годі уявити щось абсурдніше; за винятком, мабуть, поведінки певних мешканців міста, коли ті захопили місцевий храм, який Папа Іван Павло II хотів повернути Греко-Католицькій Церкві. Католицькі монахи-кармеліти, що виграли від цієї ситуації, взялись розбирати купол церкви, стверджуючи, що його «східний» вигляд псує «польське» видноколо міста. Таким чином, релігія знову підпорядковується модерному націоналізму, а спільна ранньомодерна цивілізація не проявляється, а швидше відходить у затінок. Насправді цей купол було спроектовано за габсбурзьких часів і не за зразком східної церкви (чи іглу), а за зразком собору Св. Петра в Римі[474].
НАЦІОНАЛЬНА ІСТОРІЯ ЯК ЛЕГІТИМІЗАЦІЯ КОМУНІЗМУ
Ми можемо спостерігати поступ модерної нації на прикладі окремих осіб, так само, як і на прикладі міст, країв і релігій. Зокрема, Войцех Ярузельський походив із родини, прихильної до ранньомодерної федералістичної ідеї нації, яку сповідував Пілсудський. У 1947 р. молодий капітан Ярузельський отримав наказ переселити українців під час операції «Вісла». Він вірив, що метою операції був захист польською армією польської держави. Його навчили сприймати УПА як нацистів. У повоєнний час саме цим порівнянням польська влада виправдовувала свою політику щодо українців. Звісно, в цьому було зерно правди. Наприклад, на Волині УПА наказала вбивати поляків колишнім німецьким поліцаям, які брали участь в «Остаточному Розв'язанні». У Польщі ж УПА, до якої пристали дезертири з СС, а також німецькі поліцаї, наслідувала німецьких окупантів. УПА також була складовою ОУН(Б), що сповідувала ідею етнічної чистоти. Цілком зрозуміло, що поляки про це пам'ятають. Однак вони забувають, що УПА була успішною у багатьох своїх починаннях через те, що в їх основі лежали суто українські причини, а її організація була рівною чи навіть переважала польські інституції, що діяли на польській землі. У 1947 р. порівняння польською владою України з Німеччиною дозволило Польщі переграти Другу світову війну, але вже на значно вигідніших умовах. Воно також приховало те, наскільки риторика та політика польської влади нагадували окупаційну німецьку. Наприклад, генерал Моссор, керівник операції «Вісла», говорив про «остаточне розв'язання» українського
