Системне тлумачення кримінального закону - Тетяна Сергіївна Коханюк

Загалом можна зауважити, що суть закону виключення третього, як і закону протиріччя, полягає у використанні зв'язку між протилежними висловлюваннями, які розглядаються за однакових умов. У разі недотримання такої вимоги однакових умов, за яких розглядаються суперечні висловлювання, не можна говорити і про можливість використання закону виключення третього.

Зокрема, якщо у кримінальному законі, а саме у ч. 1 ст. 115 КК України, сформульовано, що вбивство — це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, і водночас ст. 119 КК України передбачає під час вчинення вбивства і необережну форму вини, то не можна використати закон протиріччя або закон виключення третього і сформулювати висловлювання так: С. вчинив вбивство через необережність або С. не вчиняв вбивства через необережність, адже за такого формулювання і перше і друге висловлювання будуть хибними, оскільки вбивство може бути лише умисним. У цьому разі ці формулювання зводяться до нісенітниці через відмінні умови, які охоплюють їх. Якби ч. 1 ст. 115 КК України залишити без змін, а ч. 1 ст. 119 КК України викласти в такій редакції: «протиправне заподіяння смерті, вчинене через необережність», то умови висловлювань стали б однаковими. Тоді б чітко можна було сказати, що С. не вчиняв вбивство через необережність, С. протиправно заподіяв смерть через необережність.

Крім зазначеного, слід зауважити, що у правовій практиці можуть виникати і такі ситуації, коли закон виключення третього не можна застосовувати. Така ситуація можлива із урахуванням презумпції невинуватості. Наприклад, якщо не доведено, що саме ця людина є винною, то не можна сказати: «ця особа вчинила цей злочин» і «ця особа не вчинила цей злочин»[526].

Загалом можна констатувати, що основні закони формальної логіки дозволяють застосовувати правила системного тлумачення за правильних умов, тобто:

— всі терміни, термінологічні звороти тощо під час використання системного способу тлумачення повинні мати відповідне чітке поняття;

— це поняття за однакових умов має бути тотожним самому собі;

— використовувати системний спосіб тлумачення необхідно за однакових умов (наприклад, чинні нормативно-правові акти і зв'язки нормативно-правових актів, чинних в один період часу і т. ін.).

Водночас слід взяти до уваги й інші категорії логіки, які є визначальними під час правотворчості та правозастосування. Відтак понятійний апарат визначає загальну логічну культуру дії законодавця. З поняття починається логічне буття будь-якого правового нормативу. Жодна правова норма як результат правового мислення не може бути сконструйована без конкретної системи понять, які надають правовій нормі логічного смислу, обумовлюють її логічний рух у практичному застосуванні. Саме правове мислення є визначеним понятійним процесом, що зумовлює ті чи інші уявлення, ідеї, переконання, які втілюються в нормативно-правових судженнях. Специфіка правового мислення полягає в тому, що, відображаючи соціальну дійсність, воно водночас широко використовує не лише значний пласт буденних, неправових понять, але й поняття, спеціально сконструйовані — правові поняття. З давніх часів до цього виду понять висувають високі вимоги, значущою серед яких є смислова однозначність. Правова логіка не може оперувати поняттями, не достатньо ясними, розмитими, що спричиняє протиріччя у системі законодавства, невизначеного застосування правових норм[527].

На думку Д. Керімова, сукупність правових інститутів і правових норм тієї чи іншої галузі права розміщується в кодексі у чіткій логічній системі. Здебільшого кодекси складаються з двох основних частин: загальної та особливої. Загальна частина містить ті загальні правила, які розповсюджуються на всі або низку правових інститутів і правових норм особливої частини того ж кодексу; особлива частина виокремлює правові інститути і правові норми, що регулюють визначені суспільні відносини. Відповідно поділ кодексу на дві основні частини зумовлений необхідністю його структурної побудови, має на меті усунення повторень загальних положень під час викладу кожного правового інституту, правової норми[528].

З огляду на вказане, слід сформулювати таке правило системного тлумачення кримінального закону: якщо розкриття смислу норми, що потребує тлумачення, міститься у Загальній частині КК України, то її слід використовувати саме у такому значенні в усьому кримінальному законі або відповідно до вказівки.

Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини, розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливе без звернення до Загальної частини. Такий взаємозв'язок виявляється у тому, що під час кваліфікації діянь, ухвалення певного рішення в суді щодо звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, тлумачення тих чи інших приписів КК України застосовуються одночасно норми однієї і другої частин[529].

Проте знову маємо зауважити, що законодавець повною мірою не враховує необхідності дотримання під час формулювання положень кримінального закону зв'язків між його Загальною та Особливою частинами, а також пріоритету положень Загальної частини над положеннями Особливої частини. Відтак у ч. 11 та 12 ст. 158, ст. 201, ч. 1 та 2 ст. 204, ст. 209, ч. 2 ст. 216, ч. 3 ст. 240, ст. 244, ст. 246, ст. 248, ст. 249, ст. 300, ст. 301, ст. 305, ч. 1 ст. 306, ст. 332, ст. 334, ст. 361, ст. 361-1, ст. 361-2, ст. 362, ч. 2 ст. 363-1 КК України передбачено спеціальну конфіскацію. Знищення окремих предметів передбачено ч. 3 ст. 204 КК України. Одночасно спеціальна конфіскація та знищення певних предметів передбачені ст. 176, ст. 177, ст. 203-1, ст. 229 КК України. На це