Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика. - П. П. Андрушко

Схожу з позицією Л.П. Брич та В.О. Навроцького позицію відстоює М.І. Мельник, який вважає, що не можна визнати службовою особою власника приватного підприємства, який не має найманих працівників, оскільки функціями службової особи не може охоплюватися керівництво самим собою чи своїм власним майном, а тому кримінально-правова оцінка участі такого власника приватного підприємства у вчиненні злочину у сфері службової діяльності (за винятком давання хабара) можлива лише з урахуванням положень інституту співучасті[319].

З наведеною позицією слід погодитись лише частково, а саме щодо невизнання таких осіб службовими особами у разі виконання ними обов'язків (вчинення дій), не пов'язаних із управлінням чи розпорядженням майном підприємства. Майно приватного підприємства є власністю такого підприємства, а не власністю його власника. Власник приватного підприємства, як і одноособовий власник товариства з обмеженою відповідальністю, які є одночасно і їх керівниками (виконавчим органом), не є власником належного такому підприємству чи товариству майна, а отже, здійснюючи дії по управлінню чи розпорядженню майном такого підприємства чи товариства, він виконує адміністративно-господарські обов'язки.

Разом з тим, якщо приватне підприємство чи товариство з обмеженою відповідальністю, у якого один засновник, не має найманих працівників і господарська діяльність ним здійснюється безпосередньо його власником, який одночасно є його керівником (виконавчим органом), то в цій частині її діяльності така особа не виконує організаційно-розпорядчих обов'язків, а отже, не повинна визнаватись службовою особою. Саме таку позицію зайняла колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва по справі Ц., який вироком Оболонського районного суду м. Києва був засуджений за ч. 3 ст. 365 КК. Ц. був визнаний винним в тому, що, будучи директором приватного підприємства, знищив зелені насадження, спричинивши територіальній громаді м. Києва збитки на суму 17 190 грн.

Відміняючи вирок і направляючи справу на додаткове розслідування, колегія суддів в ухвалі вказала, що при додатковому розслідуванні необхідно встановити, чи може бути визнана службовою особою особа, яка керує виключно сама собою і управляє лише своїм власним майном, навіть при тому, що приватне підприємство є юридичною особою[320].

Позиція Л.П. Брич та В.О. Навроцького щодо юридичного статусу власника та/або власника — директора приватного підприємства піддана аргументованій критиці О.О. Дудоровим, який обґрунтовано зазначає, що засновник приватного підприємства (безпосередньо чи шляхом призначення директора) керує не своїм власним майном, а таким самостійним суб'єктом господарських відносин, як приватне підприємство, за яким на праві власності закріплюється передане йому майно[321]. У своїх попередніх публікаціях ми також обґрунтовували позицію, що власник приватного підприємства, який є одночасно його директором, є службовою особою[322].

Зазначимо, що наведені позиції щодо юридичного статусу власника приватного підприємства, який є одночасно його директором, висловлені до набрання чинності з 1 січня 2004 р. новим Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, якими дещо по-іншому вирішені питання щодо визначення видів підприємств та їх організаційно-правових форм.

Види підприємств до набрання чинності ГК України з 1 січня 2004 р. визначались п. 1 ст. 2 Закону від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» в редакції Закону від 4 лютого 1998 р., згідно з яким в Україні діяли такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. Такий поділ підприємств на види базувався на положеннях про форми власності, які визначаються Законом від 7 лютого 1991 р. «Про власність» та Конституцією України.

Цивільний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 р., виділяє чотири форми власності: власність Українського народу (ст. 324), приватну власність (ст. 325), державну власність (ст. 326) та комунальну власність (ст. 327). Згідно з ч. 1 ст. 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Відповіддю до визначення форм власності у ЦК України ч. 1 ст. 42 ГК України виділяє такі види та організаційні форми підприємств:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Крім того, абз.2 ч. 1 ст. 42 ГК України, в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Згідно зі ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або