Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Борис Грінченко: Твори, т. II ст. 148: Він до Гайденка вже щось не став їздити, — мабуть, глека розбили (вид. 1963 р.).

Борис Харченко в своїй «Волині» ч. 11959 р. подає: «Корову продали з мотузкою, щоб було на щастя» 94. — «Ой, не стіймо ж, не стіймо удвох на порозі: щастя-долі не буде» 274. — «Глечики на щастя б'ються» 298.

Подаю ще, на закінчення цього розділу, повір'я, часті в буденному житті.

І. На щастя, на добре. Знайдена підкова приносить щастя, тому її бережуть у хаті, або прибивають до порога. Часом прибивають у крамниці, щоб щастила торгівля. Повір'я поширене на всьому світі здавна.

Як вип'єш з ким з одної шклянки чи чарки, то будеш знати думки його.

Пір'я павича приносить щастя, тому його носять на капелюсі.

Як випаде зубок у дитини, то вона закидає його на гору (стрих) і проказує: Мишко, мишко, на тобі мого зуба, а ти дай мені свого! У миші зуби дуже міцні.

Коли говориш кому що добре, і хочеш, щоб воно позасталося назавжди, стукни рукою (пальцями) по столу чи взагалі по чому твердому, три рази. Коли падає з рук яка річ, то це до вас хтось поспішає. Якого роду річ, то й поспішає відповідно чоловік чи жінка: Падає ніж, то поспішає чоловік, падає ложка, то жінка.

Коли ніс свербить, то буде випивка. Як хто довго не приходить, а ви хочете, щоб він прийшов, то викликайте його ім'я в комин, — і він неодмінно прийде. На нещастя, на недобре. Як курка заспіває півнем, жди нещастя.

Як людина багато позіхає, це на недобре: чи не пристрів хто. Коли вишіптувати чи виливати пристріт, то він виходить з людини позіханням.

Коли виряджаєшся на яке завдання чи на яку роботу і спіткнешся на початку, або кінь під тобою спіткнеться, то не вдасться тобі. Хто вітається через поріг, то на сварку.

Не читай за їдою книжки, бо заїси свій розум і пам'ять.

Читаючи, не лишай книжки незакритою, а то все забудеш.

Хто надіне що навиворіт, буде побитий.

Не свищи в хаті, бо з'явиться диявол.

Дзеркало треба завішувати на ніч, а то побачиш у ньому померлого або диявола.

Як чорна кішка пробіжить між ким, то на сварку.

Вони глека розбили, — посварилися через дівчину.

III. Поводження. За тютюн чи папіросу не прийнято дякувати.

Коли їси хоч надворі, то їж з непокритою головою. Коли хто їде в дорогу, то перед виходом з хати всі на хвилинку сідають, — щоб поводилось у дорозі, а як є дівчина на відданні, то щоб старости сідали.

Первісна людина глибоко вірила, що зо смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. У цьому віруванні душа ще не відділялася від тіла, і людина жила й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, ставав людиною незвичайною, дуже сильною, і робився охоронцем свого роду, чужому ж міг шкодити. Горе взагалі тому, хто з ним стрінеться вночі!

Але померлий може шкодити також і своїм, коли вони належно не задобрюють його. От із такої віри, що людина живе й по смерті, і постав культ предків. Дух свого родинного предка був одним із перших шанованих духів, і з ростом суспільної організації він у деяких народів перетворився і в предка роду, чи племени, але в нас відомий тільки культ своїх домових предків, слідів чого, як ми бачили вище, позосталося багато й сьогодні.

З бігом часу померлі ставали могутніми оборонцями своєї родини й сильно допомагали їй у житті. Коли мерлець покинув родину в нещасті, він може приходити й допомагати їй. Це наші батьки й діди охоронці. Померла мати, коли покинула малих безпризорних діток, часом приходні*) до них, щоб їх упорядкувати, а то й нагодувати. Так само жінка приходить до безпорадного чоловіка. Взагалі, померлий — стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством.

Ось чому був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважалися почесними, бо там жив домовий охоронець. Ось чому, виносячи померлого з хати, треба конче тричі стукнути труною об поріг, а тоді вже виносити на двір на мари. Пізніше ховали мерців і на роздоріжжях, чому вони небезпечні й тепер.

Духи домових предків сильно в нас почиталися, і з бігом часу витворився докладний і широкий культ предків, що в дохристиянських залишках своїх живе й дотепер. Ллє страх перед мерцем завжди був великий, хоча б і перед своїм, — йому треба конче догоджати, щоб був добрий для свого роду.

Наші предки сильно цікавилися позагробовим життям. Літопис розповідає, як випитував про це князь Володимир, коли прийшли до нього посланці про Нову Віру, і власне греки задовольнили його найбільше.

Усі давні народи вірували в позагробове життя, вірували в це й усі слов'яни, а з ними й ми.