Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
СОЦІАЛЬНА ПАМ'ЯТЬ І МОДЕРНА НАЦІЯ
Ми не спотворимо дійсності, якщо спробуємо співвіднести ці людські спогади та підрахунки загиблих з відмінними польською й українською пам'яттю, що відповідають двом модерним націоналізмам, які домінують у Польщі та Західній Україні. Водночас важливо зрозуміти, що ці жахливі події, про які згадують сьогодні, часто прояснюють національну ідентичність поляків та українців, які про них розповідають. Перспектива 1947 р. була неймовірно відмінною від перспективи 1939 р. Підлітки та дорослі, що у 1940-ві рр. вдалися до взаємних етнічних чисток, колись були дітьми, які у 1930-ті рр. бавилися разом (часом у прямому сенсі). Типовими щодо цього є спогади волинського поляка Вальдемара Льотника, що наприкінці 1943 р. брав участь у жорстоких обопільних чистках на польському боці: «Саме з українцями я прожив більшу частину свого дитинства, вчився читати й писати, бігав на ковзанах взимку на замерзлих ставках і знаходив рештки російської та німецької амуніції, що залишилась по лісах і полях після Першої світової війни...»[457]. Хоча автор про це й не згадує, але, без сумніву, з цими дітьми він розмовляв українською.
Те, як жив Льотник та інші, подібні до нього, які могли розповісти схожі історії, спростовує припущення про вродженість національних ознак, свідчить про безпідставність культурного визначення національної ідентичності й закликає нас розрізняти до- та повоєнне розуміння нації. Льотник (який, пам'ятаймо, є поляком і розповідає дуже польську історію) кілька разів міг бути вбитий, якби українська та російська мови не були його рідними мовами. Дев'ятьом життям у назві своїх спогадів він завдячує саме тому, що розмовляв іншими мовами, крім польської. Якось він ледь не загинув через східний акцент своєї польської, який примітив кмітливий офіцер Червоної армії, що шукав дезертирів. Деякі польські діти уникли смерті на Волині у 1943 р. завдяки тому, що розмовляли українською мовою з українськими дітьми, коли гралися разом, і могли помолитись українською, якщо дорогою їх перестрівали незнайомці. Українські родини на Волині, що хотіли врятувати польських дітей, навчали їх «Отче наш'' українською. Хоча ми бачили, що й раніше релігія слугувала ознакою певної нації та що часом церкви давали прихисток національним діячам, вперше трапилося так, що віросповідання відіграло провідну роль як ознака нації для суспільства загалом. Якщо визначати модерність як час, коли нація почала важити більше, ніж релігія, то модерність на Волині й на більшості території Галичини починається саме у 1940-х рр.
Ми знаємо про ці випадки порятунків зі спогадів уцілілих. З очевидних причин обставини смерті важче встановити, ніж обставини порятунку. Втім, є достатньо прикладів помилкового визначення ідентичності, що в 1943–1944 рр. стало причиною вбивств, щоб підтвердити загальноприйняту думку про те, що національність була річчю далеко не очевидною навіть для націоналістів. В атмосфері обопільних масових убивств на підставі національної належності люди робили помилкові висновки, що призводили до жахливої, абсурдної смерті. Поляки, які влітку 1944 р. оточили галицьке село Зубра, прагнули помститись українській нації, вбивши українців. П'ятеро поляків із цього села не повірили, що ці невідомі нападники були насправді поляками, напевно, вважаючи, що озброєні чужинці були вояками УПА, які прикидались поляками, щоб виявити польських мешканців. Відтак ці п'ятеро поляків назвалися українцями. Їхній розрахунок виявився помилковим — нападники справді були поляками, але хитрість вдалася — свої ж (поляки) сприйняли їх за українців і вбили. Навіть у справі життя та смерті й убивці, й жертви часто були не в змозі розпізнати власних співвітчизників[458].
У 1947 р. вся Південно-Східна Польща постала перед подібною невизначеністю. Спосіб, в який здійснювалась операція «Вісла» й чинився опір, викликаний нею, викриває хибність наївного уявлення про можливість чіткого розрізнення «поляків» і «українців» під час конфлікту. Наприклад, у травні 1947 р. польська влада створила несправжній україномовний загін УПА, щоб виманити з криївки лідера ОУН. Для цього було заплановано їхню зустріч. Проте маскування виявилось занадто вдалим: дорогою на місце побачення польський загін «УПА» помилково атакувала польська служба безпеки. Навіть справжні вояки УПА, які саме нагодились, не змогли збагнути, чи це був несправжній загін, чи один із їхніх. Через місяць стався інший випадок: справжні вояки УПА вийшли з польського оточення завдяки тому, що заспівали відому польську революційну пісню «Gdy narod do boju...» і, співаючи, пройшли крізь усі польські лінії. Схожі курйози були наслідком етнічних чисток і свідчили про їхню недовершеність; успіх цих чисток означав початок кінця подібних несподіванок[459].
Українці, які зазнали поневірянь під час операції «Вісла» у 1947 р., інколи розмовляли польською краще, ніж волинські поляки, переслідувані УПА у 1943 р. Проте коли ці групи зустрілися на повернених землях (у Північній і Західній Польщі), люди, зазвичай, вже «знали», хто був поляком, а хто — українцем[460]. Політика та пам'ять взяли гору над такими видимими культурними ознаками, як мова. Звісно, це не означає, що лемки й українці не могли прикинутись поляками (десяткам тисяч це вдалось). Це свідчить лише про те, що у 1947 р. всі пристали на те, що нація є цілісною й закритою та що тепер можливо мати лише одну національну ідентичність. Східні поляки та українці, переселені до Західної Польщі, часто мали багато спільного, принаймні, вони однаково відрізнялись від місцевого населення; але очевидно, що нова «східна» культура так і не змогла постати[461]. Ця близькість виявлялася лише у надзвичайних ситуаціях. Наприклад, для одного волинського поляка єдиним добрим спогадом про українських сусідів була згадка про запрошення на вечерю на Святвечір у сибірському ГУЛАГу для якої колишні вояки УПА невідомо як дістали свіжу рибу. До війни Святвечір був важливою подією і для поляків, і для українців, і в 1930-х рр. взаємні святкування не виглядали
