Системне тлумачення кримінального закону - Тетяна Сергіївна Коханюк

ХVІІ ст. Готфрідом Лейбніцем[507]. Отже, не може виникнути жодних сумнівів у тому, що особа вчинила терористичний акт, якщо вона застосувала зброю, вчинила вибух, підпал чи інші дії, які створювали небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення або з метою впливу на ухвалення рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погрожувала вчиненню зазначених дій з тією ж метою, оскільки визначення терміна «терористичний акт» передбачено ч. 1 ст. 258 КК України і не може бути будь-якого іншого його трактування. На думку А. Шейко, логічну форму достатньої підстави набуває судження про те, що під доведеністю думки розуміють таке судження про дійсність, такі думки, під час яких не тільки повідомляється про істинність якого-небудь судження, а й вказуються підстави, відповідно до яких це судження необхідно вважати істинним[508]. Згідно з таким законом формальної логіки, як закон достатньої підстави, можна стверджувати, що істинним є те, що особа, яка вчинила дії, передбачені диспозицією ч. 1 ст. 258 КК України, вчинила терористичний акт. Як зауважує О. Черданцев, припущення та здогадки відповідно до закону достатньої підстави неприпустимі. Висунуте припущення обов'язково має бути доведене або спростоване в процесі інтерпретації[509].

Правило: якщо у КК України чітко вказано на необхідність використання зв'язку із певним нормативно-правовим актом, то слід скористатися саме цим актом, а не іншим, хоч він і перебуває у зв’язку із цією нормою.

Вважаємо, що особливих проблем під час використання такого правила не повинно виникати. Водночас, як зауважує П. Андрушко, хоча у КК багато норм із бланкетними диспозиціями, окремими його нормами передбачена відповідальність за діяння, порядок та підстави вчинення яких галузевим законодавством або взагалі не врегульовані, або врегульовані нечітко. Як приклад, науковець наводить ст. 142 КК України, якою передбачено відповідальність за незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створює небезпеку для її життя чи здоров'я. Але законодавчих актів, у яких би регулювався порядок проведення таких дослідів або хоча б давалось визначення, що слід розуміти під такими дослідами, фактично немає (окрім припису у ч. 2 ст. 28 Конституції України, згідно з яким «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»)[510].

Ми підтримуємо у своїх дослідженнях думку М. Ковальова, який зауважив, що у разі використання бланкетної диспозиції необхідно точно вказати, які інші законодавчі акти має на увазі відповідна стаття, а саме їх назву та дату прийняття[511]. На підтримку такої позиції висловлюються й інші науковці, наприклад, А. Жалінський. Він зауважує, що прийнято вважати, що бланкетна диспозиція відсилає до норми і відповідно до понять інших галузей права. Але відсилка в нормах не завжди чітко визначає адресата, тобто приналежність норми, до якої відсилають. До того ж, тлумачення поняття принципово ускладнюється, коли його приналежність, тобто правова природа, однозначно не визначена у КК[512].

Л. Гаухман пропонує включити до змісту бланкетних диспозицій статей Особливої частини КК обов'язкові додатки, які б містили всі вказані закони або їх окремі норми, що мали б значення для правової оцінки вчиненого[513]. Це сприяло б підвищенню рівня правосвідомості громадян і, як наслідок, правослухняності, зручності застосування кримінально-правових норм правозастосовними органами, економії часу їх працівників, який витрачається на пошук (під час застосування чинного КК) законів та інших нормативних актів, на які здійснено посилання у цих бланкетних диспозиціях.

Найбільш чітко виявляється використання взаємозв'язків кримінального закону із нормативно-правовими актами виконавчих органів у разі вживання законодавцем у кримінальному законі приписів із бланкетною диспозицією. Відтак, якщо у диспозиції статті йдеться про незаконність певних дій, то необов'язковим є спрямування саме до законів.

Така обов'язковість може бути у разі вживання таких словосполучень: «встановленого законом», як-от у ч. 1 ст. 143, ч. 4 ст. 157, ч. 1 ст. 158-2, ч. 1 ст. 159-1, ст.166, ч. 1 ст. 175 КК України та ін.; «згідно з законом», як у ч. 1 ст. 233 КК України; «не передбачених законом», як у ч. 1 ст. 260 КК України; «без передбаченого законом», як зазначено у ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 265 КК України; «охоронюваним законом» ч. 2 ст. 359, ч. 1 ст. 364 КК України. У разі ж вживання поняття «незаконні дії» або відсутності відповідного закону слід звернутись до нормативно-правових актів чи підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, щоб правильно витлумачити ст. 216 КК України щодо поняття «незаконні дії» слід звернутись до Положення про виготовлення, зберігання, продаж марок акцизного податку та маркування алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1251, та Положення про порядок виробництва, зберігання, продажу контрольних марок та маркування примірників аудіовізуальних творів чи фонограм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України