Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
В “Листах до братів-хліборобів” є одне місце, де Липинський віддав прилюдну пошану політичній праці Назарука в Америці, хоч і не назвав його по імені. Ніякій іншій гетьманській організації Липинський не висловив такого признання, як “Січам”, що їх надхненником і фактичним лідером був Назарук.
“Одним з таких добрих вістунів нашого видужування єсть агітаційна та організаційна праця наших американських земляків в Січових організаціях та в їх органі - “Січі”. Визнавши ідею єдиної, сталої, традиційної Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, “Січі” стали на державнотворчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатності дотеперішніх республіканських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено саме огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і організованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали - залежатиме процес видужування”[172].
Найкращим доказом високого довір’я, яким Липинський наділяв Назарука, було те, що в 1924 р. запропонував йому вступити в члени Українського Союзу Хліборобів-Державників, який гуртував еліту гетьманського руху[173]. До членів УСХД Липинський ставив високі етичні й інтелектуальні вимоги, підбираючи їх дуже дбайливо й обережно.
Липинський теж запросив Назарука до співпраці в неперіодичному журналі “Хліборобська Україна”, що під редакцією Липинського становив ідеологічний орган гетьманського руху. Він закликав Назарука написати статтю “...на тему, як Ви самі дійшли до Гетьманської Ідеї, а далі описали образово, як Ви це умієте, всі Ваші спостереження в пропаґандистській праці за цією Ідеєю”[174]. Назарук з радістю обіцяв це зробити, але не зміг виконати просьби Липинського. Тяжкі обставини життя в Америці не давали йому дозвілля, потрібного для написання більшої публіцистичної студії, а згодом припинилося видавання збірників “Хліборобської України”.
В 1926 р. з ініціятиви гетьмана Скоропадського постав Український Науковий Інститут в Берліні. У зв’язку з цим Липинський звернувся з запитом до Назарука, чи він був би згідний прийняти професуру, або, коли б цього не вдалося провести, асистентуру в Інституті. Липинський не міг не знати, що Назарук, із своїм велетенським досвідом як журналіст і публіцист, не мав наукових кваліфікацій. Але Липинському залежало на тому, щоб Назарука влаштувати в Берліні й так забезпечити його участь у проводі гетьманського руху: “Моєю давньою мрією, з якою, я певний, всеціло погодиться Пан Гетьман, було б притягнути Вас до нашого Центру”[175]. Назарук ентузіястично відгукнувся на пропозицію Липинського: “Я дуже хотів би: 1) видістатися з сего пекла злости і гнилі старої еміґрації [в Америці], 2) працювати близько нашого п. Гетьмана”[176].
Але Гетьман на вакантну катедру в Українському Науковому Інституті, яку Липинський призначував для Назарука, висунув кандидатуру самого Липинського. Це сталося без відома й попередньої згоди останнього. Липинський прийняв рішення, як “грім з ясного неба” та, з уваги на стан свого здоров’я, як “особисту катастрофу”, але вважав, що засада монархістичної льояльности не дозволяла йому спротивитися волі Гетьмана; він запевняв Назарука, що й надалі продовжуватиме свої заходи, щоб влаштувати його при Українському Науковому Інституті[177]. Однак втраченої нагоди вже не вдалося повернути й наступного року Назарук, замість того, щоб переїхати до Берліну, повернувся до Львова.
Де заважило на долі заінтересованих осіб і усього гетьманського руху; в його центральному проводі не знайшовся діяч маштабу Назарука, з його бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю. Можна припускати, що його невтомній енергії може було б удалося проломати інертність гетьманського центру, що на неї небезпідставно нарікав Липинський.
Однорічний побут Липинського в Берліні (від осені 1926 до осені 1927) не тільки посилив його хворобу і цим приспішив його смерть, але й поглибив розходження між ним та гетьманом Скоропадським і оточенням останнього. Ці розходження трохи згодом довели до відкритого конфлікту, який завдав гетьманському рухові непоправної шкоди. Поворот Назарука до краю рішально причинився також до розриву між ним і Липинським. До цього мабуть не було б прийшло, якби Назарук залишився на еміґрації. Доводиться зробити заключення, що Гетьман у цьому випадку не виявив щасливої руки.
ПРОЯВИ СПІВПРАЦІ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГИ МІЖ ЛИПИНСЬКИМ І НАЗАРУКОМ
Липинський і Назарук робили собі взаємно в 1924-27 рр. чимало особистих послуг. Напр., Липинський брав на себе ролю посередника в родинних клопотах свого товариша. Після виїзду Осипа Назарука до Північної Америки, його дружина, пані Константина, повернулася з малим синком з віденської еміґрації до Львова. Відносини між подружжям розладналися настільки, що між ними на довший час припинився листовний зв’язок. Назарука в Америці дуже мучив брак вісток про дитину. Через спільного приятеля Назарукового і свого, Людвика Сідлецького (“Саву Крилача”), Липинський передавав до Галичини листи Назарука у справі сина та звідтам отримував для нього бажані інформації[178].
Не зважаючи на хронічну недугу та перевантаження працею, Липинський знаходив час, щоб читати манускрипти Назарукових белетристичних творів і давати йому свої поради. Назарук дякував Липинському за “знамениті уваги” до історичного роману “Проти орд Джінгісхана”[179]. Липинський познайомився теж з рукописом іншого роману й у зв’язку з цим написав Назарукові: “Ваша “Роксоляна” дуже мені подобалася. Про неї іншим разом напишу широко”[180]. Але він не встиг виконати цієї обітниці, або, може, стосовний лист не зберігся.
Назарук, зі свого боку, раз-у-раз турбувався станом здоров’я Липинського й обставинами його життя. У цих справах він писав не тільки самому Липинському, але звертався теж до його секретаря, Михайла Савур-Ципріяновича[181]. Довідавшися про матеріяльні труднощі Липинського, Назарук запропонував йому свою допомогу, хоч і його власна ситуація в Америці далеко не була світла:
“Вже тепер уявляю собі, що Ваша працездатність обмежена сильно тим лежанням по вісім годин на студенім повітрі. Я не знав сього, що Ви аж таке тяжке й скучне лікування переходите. Коби лиш подужали Ви! Прошу в потребі рахувати на мою поміч - по моїй можливости. Щиро се пишу, тому не повинно Вам бути надто тяжко звернутися в потребі до мене -розуміється, тільки для Вас можу щось дати, бо й мені тут безвиглядно тяжко. Якраз се моє слово і предложення нехай Вам, Дорогий Пане После, зробить легшим
