Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Міністр шляхів Української Держави Борис Бутенко
Вісімнадцятого квітня 1918 р. німці здобули укріплення на Перекопському валу і за два дні зайняли Джанкой, у ніч на 22 квітня Болбочан за допомогою воєнних хитрощів прорвався через Чонгарський міст, 24 квітня визволив Сімферополь, 25 квітня — Бахчисарай. У тилу більшовиків розгорілося кримськотатарське повстання, унаслідок якого загинуло радянське керівництво Криму. Але того ж 25 квітня українські підрозділи були оточені частинами кайзерівського війська, і після двох днів напружених переговорів Болбочан вимушено залишив півострів. Першого травня Кош уже без бою зайняв Севастополь і Керч. Останні українські загони повернулися на материк до 10 травня.
Остаточне захоплення Криму німцями та переворот гетьмана Павла Скоропадського 29 квітня 1918 р. у Києві актуалізували проблему майбутнього статусу півострова. Загалом було сім варіантів її розв’язання:
1) залишити його під безпосереднім німецьким управлінням (цей варіант був найпростішим з тактичного погляду, але безперспективним стратегічно, тому залишаючи за собою загальне керування ситуацією, німці прагнули спиратися на якусь місцеву владу);
2) передати півострів Україні, як на тому наполягав Скоропадський із перших днів свого правління;
3) надати Криму якщо не повну незалежність, то бодай внутрішній суверенітет, чого вимагали кримські татари;
4) утворити на півострові та навколишніх землях державу німецьких колоністів у підпорядкуванні Берліна або цілком самостійну;
5) установити статус Криму на радянсько-українських переговорах, які тривали в Києві з травня до жовтня та завершилися безрезультатно: російська делегація прямо і послідовно відстоювала право Москви на володіння півостровом, українська лише заперечувала російський суверенітет над Кримом, але чітко оголосити про свої претензії на нього не спромоглася;
6) зробити півострів частиною майбутньої небільшовицької Росії, як пропонували ліберально-демократичні партії в Криму, передовсім кадети;
7) передати Крим Туреччині як компенсацію за територіальні втрати на Близькому Сході.
Упродовж 1918 р. Берлін не мав однозначної думки щодо майбутнього Криму. Дипломати на чолі з шефом МЗС Ріхардом фон Кюльманом радше воліли об’єднати півострів у союз із Україною, військові на чолі із заступником начальника Генштабу Еріхом фон Людендорфом спочатку планували передати його Туреччині, потім — залишити безпосередньо під своїм управлінням, а під кінець — утворити там державу німецьких колоністів. Але щоразу дипломати блокували перед кайзером Вільгельмом ІІ як ініціативи військових, так і домагання гетьмана, тож остаточного розв’язання «кримського питання» так і не відбулося.
Українська Держава та «кримське питання»
Питання східних і південних кордонів України загалом та Криму зокрема перейшло Павлові Скоропадському в «спадок» від Центральної Ради. Але, на відміну від керівництва УНР, яке щонайменше двічі змінювало свої погляди на «кримську проблему» і лише навесні 1918 р. дійшло висновку про потребу входження Криму до складу України, гетьман одразу розставив усі крапки над «і». У своїх мемуарах він підкреслював:
«Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим повинен належати Україні, на яких умовах, це байдуже, буде це повне злиття або широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців, але нам треба бути цілком забезпеченими від ворожих дій з боку Криму. У сенсі ж економічному Крим фактично не може існувати без нас. Я рішуче наполягав перед німцями на передачі Криму на яких завгодно умовах, звичайно, беручи до уваги всі економічні, національні і релігійні інтереси народонаселення».
Аналогічних поглядів дотримувався і Дмитро Дорошенко, тодішній міністр іноземних справ Української Держави (УД). Пізніше він писав:
«Але Україна не могла зректися Криму. Не могла з цілого ряду причин: політичних — не бажаючи мати під рукою якийсь П’ємонт для відбудови єдиної неділимої Росії; стратегічних — не можучи залишати невідомо в чиїх руках Севастополь — цю базу для українського флоту й ключ до панування на Чорному морі».
Тож ще 7 травня 1918 р. на одному з перших засідань щойно утвореної Ради Міністрів УД члени уряду вислухали розповідь Скоропадського про переговори з німецьким послом Муммом фон Шварценштайном із «кримського питання» та постановили скерувати до нього заяву з викладом української позиції:
«Визнати кордонами первісно намічений на карті представником військового міністерства кордон, що відповідає етнографічним умовам, причому звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України».
Севастопольська бухта
За три дні, 10 травня, німецький посол отримав від гетьмана ноту, у якій зазначено:
«Особливе значіння для відродження України полягає в справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, оволодіння Кримом. Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина. Одного тільки тютюну діставала Україна з Криму щорічно для переробки на сто мільйонів рублів. Володіння Кримом дало б також можливість зберегти в Україні багато грошей, організувавши нові й відбудувавши старі курорти. Опріч того, володіючи південним берегом Криму, Україна одержала б такі природні порти, як Севастополь і Феодосія».
Шістнадцятого травня 1918 р. в українському міністерстві закордонних справ відбулася спеціальна нарада з «кримського питання», учасники якої запропонували рішуче відмовитися від формули Третього Універсалу «Таврія (без Криму)» та укласти з кримськотатарським національним рухом угоду про автономію півострова. За результатами наради 30 травня Дорошенко скерував Шварценштайнові ще одну ноту з викладом юридичної позиції українського уряду:
«Правда, коли проголошено Третій Універсал Української Народної Республіки, там зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму… Такий спосіб установлення кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді Українська Народна Республіка розглядалася тільки яко федеративна частина Росії. Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії й таким чином автори третього Універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв’язок з Кримом,
