Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

“Я щойно осягаю можність упорядкувати мої досвіди, - масу дрібного каміння (що мене дуже ранило) в якусь будову. Ви з Вашими надзвичайними творами на нашім ґрунті представляєтесь мені, як абсолют якогось змагання, перший абсолют у нашім мряковинні”[156].

“...Ви (говорю се з глибокою вірою у правду моїх слів) одинокий у нас творець, центр і впорядчик державної думки”[157].

“...Ви одинокий у нас, на всій українській землі, творець і центр і впорядчик здорової частини мозку великої in futuro Нації й Держави, одинокий, і нема виглядів на другого”[158].

“...[Ви є людина,] якій я віддав би долю України до вирішення без секунди вагання, - так Вам вірю і так ціню Вашу мораль і проникливість...”[159].

Притаманний Назарукові бойовий темперамент підштовхував його до негайного переходу від ідей до діл. Після свого переїзду до Чікаґо, він фактично очолив гетьманський рух у США. Ця обставина ще міцніше зв’язала його з Липинським. Опинившися у вирі кипучої політичної боротьби, Назарук відчував потребу поділитися відповідальністю за рішення, спертися на чийсь авторитет. Цього опертя не міг йому дати його номінальний зверхник у Січовій Організації, головний отаман Гриневецький. Своїм інтелектом і політичним досвідом Назарук переростав Гриневецького, яким він фактично керував. Точку опертя знаходив він у Липинського, що його він ототожнював з гетьманським центром. Назарук вдавався до Липинського не тільки за загальними директивами, але й раз-у-раз віддавав на його розсуд тактичні питання поточної політики, не зважаючи на те, що Липинський не знав американських обставин. Цю настанову Назарука ілюструє така його заява:

“Я (...) особисто радше виконував би накази, бо вже доволі “биків” настріляв я “самостійно”. Се так приємно мати наказ, або доручення - зроби се, або те! Відідхнув би чоловік - по тім “самостійництві” кидання собою, по 40-літній тріскотні язиком, по зужиттю маси, божевільної маси енергії на пусто-дурно, або розвал!”[160].

Або в іншому місці:

“Можете все “мати надію” і навіть певність, що на бажання, але виразне, зробимо все, раз ми стали на шлях дисципліни супроти династії та її центру”[161].

Існувала ще одна причина психологічного порядку, яка зв’язувала Назарука з Липинським. Де було почуття осамітнення. Американське довкілля надзвичайно цікавило Назарука, але рівночасно пригноблювало своєю чужістю та нервувало своєю рухливістю й галасливістю. Товариських контактів з природними американцями в Назарука не було, він жив виключно в українському середовищі. Але в ньому Назарук не знаходив людей, які могли б бути для нього рівнорядними партнерами. До того ж нечисленна українська інтеліґенція в Америці була розсварена, вона кишіла від пліток, інтриґ і особистих анімозій. У таких умовинах, контакт з Липинським був для Назарука формою душевної терапії. Осамітнення породжувало “навалу слів” у листах, за яку він вибачався в Липинського[162]. З-під Назарукового пера виривався такий сердечний крик:

“Дорогий Пане После! Ви не можете мати поняття, як дуже потрібний мені зв’язок з Вами - особливо тут, у сім шалено, божевільно великім і рухливім місті [Чікаґо], що шумить і клекоче сильніше, ніж Ніяґара”[163].

СТАВЛЕННЯ ЛИПИНСЬКОГО ДО НАЗАРУКА В 1924-27 РР.

Досі ми розглядали мотиви, які спонукали Назарука зблизитися до Липинського і стати його послідовником. Тепер подивимося на їхні взаємини з протилежної перспективи. Що Назарук давав Липинському? І як Липинський оцінював його, як людину й політичного діяча? Наші зауваження стосуватимуться періоду трьох з половиною років, від початку 1924-го до літа 1927-го, коли Назарук перебував в Америці. Де був апогей дружби і співпраці між Липинським і Назаруком. Як бачитимемо далі, їхні відносини скоро розстроїлися після повороту Назарука до Галичини.

Прикметою Назарука, що мабуть найбільше припала до вподоби Липинському, був його динамізм, яким він відрізнявся від інших діячів гетьманського табору, “де переважають, на жаль, досі типи пасивні, мало здатні до літературної праці й позбавлені громадського темпераменту”[164]. Навіть після розриву з Назаруком, Липинський висловився про нього так: “...п. Назарук, завдяки своїй активності, літературній працездатності й темпераменту був мені симпатичний....”[165]. При цьому він був переконаний, що з усіх його учнів саме Назарук був тим, хто йому, Липинському, “найщиріше і найбільше” вірив[166].

Хоч їхні побутові обставини були зовсім відмінні, - один жив в американському крутежі, а другий на тихій австрійській провінції, - проте й Липинський, подібно як Назарук, відчував тягар самотности. Тому нічого дивного, що Липинський в особі Назарука цінив плідного, інтеліґентного й цікавого кореспондента, листи якого справляли йому “найбільшу приємність”[167]. Ці листи, як стверджував Липинський, “також належать до тих, які заступають (...) необхідні розмови з людьми”[168]. Ще у своєму останньому листі до Назарука з січня 1930 р., сповненому гірких докорів і обвинувачень, Липинський писав:

“...Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. (...) Були в Ваших листах і надзвичайно цінні для мене поради людини з великою практикою українського політичного життя. За ці поради буду Вам завжди вдячний”[169].

Липинський назвав Назарука “мабуть найкращим популярним бесідником нашого покоління”[170]. Він теж не раз висловлював Назарукові признання за вміле редагування “Січових Вістей” (пізніше “Січі”), хоч іноді давав теж критичні завваження з-приводу статтей, які на його думку були ідейно хибні або тактично незручні.

Найбільшою політичною заслугою Назарука в очах Липинського було, що саме він на американському терені уперше вивів гетьманський рух на ширшу арену і зробив його масовим:

“Ви не уявляєте собі, яке величезне значіння для Гетьманської ідеї має те, що Ви потрафили не тільки удержати [газету] “Січ”, але ще зробити її з кожним числом чим раз більше інтересною. (...) Січова Організація перша почала проводити наші ідеї в широкі народні маси. (...) Січова Організація, а найбільше Ваша особа, була і єсть місцем, на яке скеровувався найбільший напір руїнників. Таким чином в нашім бою (а боєм єсть і ще довго буде наша праця) центральним місцем на сьогодня зробилася Ваша організація і зокрема Ваша особа. (...) Першу атаку Ви видержали блискуче. Це дає нам всім надію, що видержите і дальші. Бо пам’ятайте, Дорогий Пане Докторе, що ці атаки ще будуть і що, кажучи по військовому, ключ до наших позицій ще довго буде в ваших руках, бо Ви самі