Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Ті з них, що наприкінці 1944 р. погодились на «репатріацію» з Польщі до радянської України, здається, зробили це через те, що вони сприймали Радянський Союз як батьківщину руських народів[398], а себе — членами цієї родини в широкому й плюралістичному розумінні цього слова. Хоча деякі, певно, виїхали як українці. Багатьох із них налякали умови, якими їх зустріла радянська Україна, і тому вони негайно повернулися до Польщі. Різниця між випасанням отар у Бескидах і роботою в колгоспі, скажімо, в Дніпропетровській області, була разючою, і більшість з тих, хто вже мав досвід обох занять, не вагаючись віддавали перевагу першому. Такі «ре-репатріанти» підробляли міжвоєнні польські документи чи називались поляками й отримували нові посвідчення особи від радянської влади. Оскільки вони досить часто говорили польською краще, ніж депортовані з Радянського Союзу поляки, такі хитрощі зазвичай проходили. У міжвоєнних польських документах графа «національність» була відсутня, і ця невизначеність давала особі певну свободу вибору своєї долі, а також нагоду поширювати «брехливі наклепи» (як це називала радянська влада) про життя в СРСР після повернення до Польщі[399].
Таким чином, якщо після Першої світової війни головним прагненням лемків було залишитись в одній державі з іншими карпатськими слов'янами, то після Другої світової вони хотіли залишитись на землях, на яких вони жили споконвіку. На початок 1945 р. така позиція стала загальноприйнятою, особливо після того, як у 1944 р. радянська Україна перестала виглядати «омріяною землею». Саме тоді польська влада почала тиснути на місцевих українців та лемків. Молодих чоловіків, які не зареєструвалися для «репатріації», арештовували, а польські служби безпеки та військові нападали на українські та лемківські села. Хоч постраждалі не завжди могли ідентифікувати нападників, вони знали, що це були поляки. Оскільки лемків примусово переселяли як українців, то польська політика фактично була зразком ефективної українізації. Місцеві польські функціонери, які розуміли різницю між лемками та українцями, були свідомі цього і постійно доповідали про лояльність лемків польській державі[400]. Однак державні посадовці на рівні воєводств сприймали ситуацію абстрактніше. Наприклад, керівництво Краківського воєводства вважало, що ситуацію можна спростити, якщо вважати лемків українцями та депортувати їх в ім'я творення «гомогенної, з національного погляду, держави»[401]. Відповідальний за переселення генеральний секретар ЦК Польської робітничої партії Владислав Гомулка, який сам походив із Лемківщини, наказав зупинити примусове переселення лемків[402]. Те, що його наказ було проігноровано, змушує припустити, що рішення про примусове переселення лемків разом із українцями йшло з Москви або, принаймні, що московські директиви трактувались саме так. Після капітуляції Німеччини, що завершила Другу світову війну в Європі, польські комуністи під час своїх акцій вбили майже 4 тис. цивільних лемків та українців. Армія Крайова та польські партизани знищили, без сумніву, ще сотні, якщо не тисячі осіб[403]. Польська регулярна армія та польські партизани самі були непримиренними ворогами і протягом 1945 р., а особливо у 1946 р., воювали на всій території країни. А для лемків і українців знайомство з представниками обох сторін допомагало передбачити, що на них чекає у комуністичній Польщі. Коли українське чи лемківське село горіло, його мешканцям було все одно, яку ідею Польщі сповідували нападники. Хоча Радянський Союз не був надто привабливим, польські націоналісти допомогли польським комуністам зробити життя в Польщі нестерпним. Так само як УПА допомогла українському радянському керівництву депортувати поляків, польські партизани допомогли польським комуністам депортувати українців та лемків. І поляки в радянській Україні, й українці та лемки в комуністичній Польщі спізнали водночас ненависть націоналістів і політику гомогенізації комуністів. Протягом перших восьми місяців 1945 р. майже 208 тис. осіб, записаних як українці, залишили Польщу[404]. Ті, що хотіли залишитись, шукали захисту.
УПА В ПОЛЬЩІ У 1945 РОЦІ
Етнічні чистки, розпочаті УПА на Волині у 1943 р., стали до 1945 р. буденним явищем. Як почувались українські повстанці в умовах, які вони самі допомогли створити? Після неофіційної зміни кордонів у 1944 р. головні частини УПА воювали проти радянських сил у радянській Західній Україні, а її командування розглядало польську територію як другорядну в цій боротьбі. На початку 1945 р. Ярослав Старух організував новий загін УПА для діяльності у Польщі в її нових, відсунутих на захід кордонах. Його формування було завершене в серпні 1945 р., коли вже стало відомо, де проходитиме новий радянсько-польський кордон. Загальна чисельність УПА в Польщі у 1945 р. навряд чи перевищувала 2 400 осіб[405]. Ці вояки, за кількома винятками, були тими самими людьми, що здійснювали чистки на Волині й у Галичині у 1943–1944 рр. Більшість тих, хто приєднався до УПА з територій майбутньої повоєнної Польщі, у 1944–1946 рр. воювали фактично на рідній землі[406]. Проте чим далі на південь і захід, тим складніше було українським націоналістам створювати нові підрозділи своєї армії. У 1943 р. УПА воювала на Люблінщині, лише у 1944 р. її загони з'явились у гірських районах Бещадів, а в Низькому Бескиді, де місцевим лемкам була осоружна навіть думка про подібне співіснування, вони не могли закріпитись до осені 1945 р.
Хрущов був правий, коли писав Сталіну, що своїми нападами на мирне українське населення польські партизани допомагають УПА набирати нових людей[407]. Однак головною причиною приєднання до повстанців було бажання уникнути депортації до Радянського Союзу[408]. Зв'язок між батьківщиною та українським націоналізмом, який ніколи раніше навіть не мислився на більшості цих територій, зрештою, став відігравати вагому роль, коли українські націоналісти почали обіцяти не допустити депортацій. Це був крок до нового світу ідеологій. ОУН(Б) і надалі залишалась провідною силою українського націоналізму, але після капітуляції Німеччини різниця між ОУН(М) і ОУН(Б) вже не мала великого значення. На підставі документів УПА можна сказати, що тепер головну роль в армії відігравали ветерани дивізії СС «Галичина», підтримані ОУН(М), але не ОУН(Б)[409]. Наприклад, Микола Копдо у 1944 р. втік із дивізії СС «Галичина», щоб приєднатись до УПА, і загинув як командир одного з її роїв у Польщі. Так само в лютому 1944 р. вчинив визначний діяч ОУН(М) Дмитро Карванський, який загинув під час однієї повстанської операції. Один із чотирьох куренів УПА в Південно-Східній Польщі очолював Михайло Гальо, який теж дезертирував із дивізії СС «Галичина» у 1944 р. Колишнім вояком дивізії був також керівник одного з трьох Тактичних
