Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

“Малоруський національний рух розвивається, як і раніше, одначе додержується при цьому якнайбільшої обережности... Я знаю особисто багатьох урядовців і вчителів, поведінку яких на службі можна назвати гідною усякої похвали, проте в інтимному гуртку вони виявляють настрої, які найменше можна назвати прихильними до уряду... Характеристичним для сучасного моменту є те, що в російській мові часто появляються історичні та етнографічні студії про Малорусь. Це є природним наслідком того, що цензура дуже суворо поводиться з малоруськими публікаціями... Ці [організаційно не оформлені] гуртки, поширені по всьому краю, мають чисто літературний або науковий характер і є невловні для поліції. В дійсності вони скріпляють малоруський патріотичний настрій у краю”[150].

Цей звіт показує стан українського руху в добу реакції. Щоб дістати уявлення про подивугідний поступ, що його він зумів досягнути протягом наступних двадцяти років, нема кращого свідка за російського чорносотенця, С. Н. Щеголева. Він написав товсту книгу про українську справу, видану 1912 року, що її називали “довідником для поліції”[151]. Але незалежно від авторової тенденції та намірів, його праця багата на фактичні інформації, зачерпнені з тогочасної преси. У читача створюється виразне враження, що напередодні першої світової війни весь “Південь Росії” був переритий і підмінований легальними та підпільними діями українського національного руху. Вивчення книги Щеголева розкриває коріння, з якого розцвіло українське “чудо” 1917 року: воно ж стверджує помилковість погляду професора Адамса, що згідно з ним український революційний парлямент, Центральна Рада, був “дрібною та ізольованою групою націоналістичних інтелектуалістів”. Насправді Рада була гребенем хвилі могутнього руху мас[152]. Головна проблема та трудність Центральної Ради зовсім не полягала в тому, як на це натякає професор Адамс, що їй бракувало народної підтримки, але, якраз навпаки, в певних слабостях керівництва: національна провідна верства не була ані достатньо чисельна, ані відповідно політично досвідчена, щоб оволодіти спонтанним повстанням мас та міцно взяти в руки владу в обширній країні та в складних і тяжких внутрішніх і міжнародних обставинах.

Пишучи свою статтю, я свідомо обмежився передреволюційною добою. Зате коментар професора Адамса головне присвячений революцї 1917–20 років. Це ставить мене у незручне становище. Для просторого обговорення історії української революції мені бракує місця, але разом з цим я не можу залишити деяких тверджень професора Адамса без відповіді.

Основна Адамсова концепція української революції — дикий і хаотичний селянський бунт, “жакерія”. Ця картина, яка, мабуть, виникла під впливом наукових інтересів автора до історії махновського руху у Степовій Україні, до тієї міри одостороння, що майже подобає на карикатуру. Я не думаю заперечувати існування тих “анархістських” рис, але не вони були визначальні в українській революції.

Згадаймо, наприклад, про консервативний режим 1918 року, очолений гетьманом Павлом Скоропадським. Згідно з професором Адамсом, Скоропадський був просто “німецькою маріонеткою”. Я тверджу, що такий погляд є грубим спрощенням. Генерал Скоропадський, нащадок роду, що почесно записав себе на сторінках українських літописів, повернувся під час революції на службу своїй вітчизні зовсім подібним способом, як його колишній товариш зброї генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії{58}. Скоропадський відограв важливу ролю в подіях на Україні в 1917 році, ще довго до приходу німців. Відповідає правді, що гетьманщина 1918 року потребувала, щоб устоятися, німецької протекції; але вона знаходила підтримку й серед українців консервативних і поміркованих переконань[153]. За час свого недовгого існування гетьманат міг похвалитися цілим рядом досягнень, що заслуговують на пошану, включно з заснуванням двох університетів з українською мовою навчання, в Києві та в Кам’янці Подільському, та академії наук, що її прямим продовженням є сучасна Академія наук УРСР. Політичне життя Скоропадського не скінчилося з падінням гетьманщини. Його моральна постать справді виросла за роки вигнання, а значний відлам української громадськости за кордонами Радянського Союзу продовжував за міжвоєнної доби бачити в ньому законного претендента на трон України. Все, що ми сказали, подумане не як апологія Скоропадського або режиму, що він очолював 1918 року, але як пересторога проти спрощених кліше у трактуванні історії української революції. Невдача української революції наявна: вона не зуміла закріпити самостійної, демократичної національної держави. Але проникливий дослідник, що його зір не обмежений альтернативою успіху й неуспіху, може почувати, що він зобов’язаний зважити причини невдачі та повинен з’ясувати, чи й які тривалі здобутки залишила за собою, без огляду на поразку, українська революція.

Між молодими національними державами, які виринули в Східній Європі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змогу розв’язувати ці вступні проблеми ступнево, впродовж кількох десятиліть Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення сітки народних шкіл, а з другого — формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготовки населення до самоуправління та політичної зрілости. В українських колах часто говорили жартом: “Чому Брітанія не хоче анектувати нас, як колонію? Тоді ми були б готові до самостійности за десять років”. У країні існували гострі соціяльні напруження. На відміну від Московщини, на Україні цей рух соціяльного протесту не виливався у правовірні більшовицькі канали; все ж він створював сприятливий грунт для підривної пропаганди, що виходила з Москви, та перешкоджав консолідації демократичної Української Народної Республіки.

З міжнародної точки погляду Україна мусіла, по-перше, в 1917 році нести небажану спадщину війни проти Центральних держав; по-друге, на неї упав у 1918 році тягар німецької окупації; по-третє, вона зустрілася в 1919 році з невизнанням і політичною ворожістю з боку переможної Антанти. Ізольована і позбавлена всякої зовнішньої допомоги, Україна мусіла провадити війну рівночасно на трьох фронтах: проти Радянської Росії, проти Добровольчої армії генерала Денікіна і проти Польщі. На особливу згадку заслуговує польсько-українська боротьба, бо її звичайно не добачають західні історики, які підходять до української революції як частини російської громадянської війни. Польсько-український конфлікт ні в якому випадкові не був тільки справою льокального значення, що стосувалося тільки однієї Галичини; його глибокий вплив заважив на всьому розвитку української проблеми. Галичина була тією частиною України,