Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

– Джигіти, стусоніть мене у голову разів п'ять-шість, щоб зігрілась. А то голова геть холодна, – кричав Ґероґли.

– А що? Думаєш, якщо ми не стусонемо тебе в голову, то світ перевернеться? Отримуй! – І каландари почали бити його у голову, та ще й так, щоб він писком зарився у землю.

– Ну, тепер досить! – проказав Ґероґли і скочив на ноги.

Розглянувся він на всі боки і побачив біля дверей пернач каландарів – той був підвішений за темляк. Ґероґли схопив пернач, накинув на руку темляк і одним стрибком опинився за порогом.

– Ох, проклятий! Ти бач який! Частування не приніс, та ще й перначем лякаєш.

З криком «алла» на Ґероґли накинулися двоє. Ґероґли віддубасив кожного по спині, та так, що вони розпласталися на землі. Кидалися на нього й інші, але з острахом відступали назад. Ґероґли лупцював по головах, трощив їх, як горіхи. Каландари подумали: «Навіть якщо вирватися із його лап, придушить все одно, проклятий!» Ґероґли стояв у дверях, широко розставивши ноги, і каландари стали проскакувати у нього між ногами.

– А, ось ти де! – приказував Ґероґли і, перекинувши пернач, лупцював ним через плече. Кому по лобі дістанеться, той котиться геть.

Ґероґли грався перначем, піддражнюючи каландарів:

– Що ж ви, пригощайтеся, підходьте!

Дивляться каландари – ні зверху, ні знизу немає спасіння. А на порозі Ґероґли, збуджений виглядом крові, стоїть з палаючими очима. І тисячі золотих не пошкодував би жоден каландар хоч за мишачу схованку.

«Мабуть, що досить», – подумав Ґероґли і відійшов від дверей. Вирвалися каландари на вулицю і чкурнули з фортеці у степ.

Ґероґли прикинувся, що не може їх наздогнати, біг і прикрикував навздогін:

– Ну, що ж ви – жеріть своє частування!

– Не потрібно нам твоє частування…

– Ну, прокляті! Чи для того я з такої далечині добирався сюди, щоб годувати сорок каландарів?! – з докором сказав Ґероґли і повернув назад.

Каландари розійшлися по домівках. Декілька каландарів віддали богові душу з переляку, у інших рот і ніс набубнявіли, три місяці не могли відійти.

Повернувся Ґероґли до мейхани. Випив чаю, покурюючи, роздумував:

«Важко прожити рік, живучи п'ять днів в одній місцині, п'ять днів у іншій. Треба б було знайти легковірного простака, щоб взяв до себе названим сином. Так промайне рік, прийде час і великий Господь поверне мені коня».

Покликав він до мейхани одного торговця, та й продав йому все зерно. Що виручив, поклав до кишені і пішов на базар.

Йшов Ґероґли базаром, помітив сивобородого торговця і відразу зрозумів, що це саме той, що йому потрібен.

Наблизився, став на коліна і з пошаною привітався. А старий замість відповіді тицьнув його у груди долонею.

– Чому вдарив ти мене, батьку?

– Я вдарив тебе тому, що падишах оголосив через глашатаїв: «Якщо з ким заговорить чужоземець туркменською і той прийме його до себе в дім або якщо він буде розмовляти з чужинцем, він буде страчений, а майно його віддадуть на розорення, та ще й стягнуть десять золотих». Ось тому і вдарив я тебе.

– Батьку! Я не туркмен. Я довго жив серед туркменів, я знаю їхню мову, звик до них.

– Якщо ти не туркмен, то звідки ж ти родом?

– Я родом із Беджана.

Виявилося, що мати цього старого також була родом із Беджана. І виходить, що старий йому майже родич…

– Земляче, а що ти тут поробляєш?

– Немає куди мені йти, батьку, немає де голову прихилити. Хотів би я стати сином тому, у кого сина немає, замінити доньку тому, хто доньки не має.

– Ох, немає у мене сина. Будь мені сином!

– Батьку! Невже ти не бачиш? Звичайно, я твій син, – у запалі відповів Ґероґли. А коли скінчився базарний день, закинув на себе хурджин старого і пішов за ним, як син.

Старий розпитував Ґероґли про країну своєї матері, про різні краї, перевіряв, чи знає він те або інше. Ну, а Ґероґли – де тільки не побував! Він називав все правильно – де мечеті, де який міст, де кладовище, поросле тамариксом, де кам'яні колодязі…

Прийшовши до дому старого, він віддав старому всю виручку від продажу зерна.

– Так, сину мій, непоганий приробіток у тебе.

– Батьку, я можу і більше заробити, коли потреба буде.

Чим же тепер зайнявся Ґероґли?

Наступного дня пішов він один на нішапурський базар як каландар. Йшов він, думаючи, що йде прямою вулицею, але увесь час потрапляв чи то у двір, чи то в глухий кут.

Заблукавши, дивився він на небо, стояв у розгубленості. «Ні, це нікуди не годиться. Треба гарно знати