Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Перший свій лист з Канади до Липинського Назарук написав щойно в червні 1923. Впродовж попередніх місяців він був дуже занятий позичковою акцією, яка вимагала постійних роз’їздів по велетенських просторах і виступів на десятках віч. Але 14 березня 1923 р. рішенням Ради Амбасадорів у Парижі держави Антанти визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Політика Петрушевича, побудована на вірі у справедливість західніх держав, зазнала повного краху. У зв’язку з цим припинилася акція Позички Національної Оборони серед канадських українців. Влітку 1923 Назарук зірвав відносини з центром Петрушевича, який уже розпадався.

Маючи більше вільного часу, міг собі тепер Назарук дозволити на розкіш обміну думок з Липинським. Уже у своєму першому листі, висланому з далекого Едмонтону, столиці прерійної провінції Альберти, він запевняв Липинського, що не раз згадував його “у сім дивнім краю”[138]. Продовж наступних трьох місяців Назарук написав до Липинського сім листів, що в них ділився враженнями від канадського й українсько-канадського світу та міркуваннями про недавні Визвольні Змагання. Назарука хвилювало передусім питання про причини української поразки. Він запитував, чи, на думку Липинського, західньоукраїнська державність була б втрималась,

“якби на самім початку проголошено диктатуру і якби ту диктатуру був одержав чоловік сильної волі, безоглядний і - sit venia verbo - жорстокий супроти своїх і супроти чужих. (...) [Такий диктатор] міг арештувати все польське населення Східньої Галичини й зігнати його до величезних таборів та серйозно загрозити, що на випадок дальшого посування поляків, виб’є до ноги всіх інтернованих”[139].

Відповідь Липинського не збереглася, але годі сумніватися, що його реакція мусіла бути неґативна. Він дотримувався принципів християнського універсалізму й послідовно заперечував терористичні методи в боротьбі за українську державність. В цитованому листі Назарук згадав теж про свій “давно назрілий плян: написати повість, що ідеалізувала б Кривоноса”[140]. Але Липинський серед діячів Хмельниччини похвально оцінював представників покозаченої шляхти, таких як Михайло Кричевський, а не вождів черні. Не минуло й двох років, як сам Назарук каявся у своїх попередніх нахилах: “Пригадайте Собі мої мрії про “потребу” ідеалізування Кривоноса, заки Ви не зоперували того хворого напрямку думки в мене!”[141]

Таким чином Назарук під час свого побуту в Канаді ще не сприйняв ідеології Липинського. Про це свідчать теж його завваження з-приводу трактату Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, що його початкові розділи він мав нагоду читати у збірниках “Хліборобської України”:

“Щодо блискучої праці Липинського, опертої на небувалій у нас історичній освіті та бистроті, - то вона, на мою думку, може відограти велику ролю тільки тоді, коли б Европа знищила себе до самих основ і почала колись наново свою відбудову, як се було по знищенню старої її культури після великої мандрівки народів. Коли не наступить цілковите знищення теперішньої культури, получене з можливістю її відбудови на проголошених нових засадах, - остане та праця, на мою думку, тільки спізненою теорією, котра світитиме як взірець праці одної з дуже бистрих голів, яких сучасна Европа не має багато”[142].

Іншими словами, віддаючи данину ерудиції й талантові Липинського, Назарук уважав його вчення за утопію, яка не має великих шанс на застосування в реальному житті. А втім з того ж часу існують ознаки ідейного наближення Назарука до Липинського. І так він запевняв його, що “якби Ваші “Листи до братів-хліборобів” були появилися заки вибухло повстання проти гетьмана, ні один галичанин був би пальцем не рушив проти гетьмана, - навпаки, цілий Загін Січових Стрільців, що стояли в Білій Церкві, був би завзято підпирав його”[143]. Проте Гетьманщиною 1918 р. Назарук тоді ще не захоплювався беззастережно, але намагався її оцінювати об’єктивно. Він стверджував: “...годі заперечити, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русифікаторські затії, з другого дбання про розвиток української національної культури”[144]. Ці хитання дуже характеристичні для переходового періоду в світоглядовій еволюції Назарука.

На початку 1920-их рр. українська спільнота в Канаді перебувала під знаком завзятої внутрішньої релігійної боротьби. Поважна частина вірних Греко-Католицької Церкви опинилася в гострій опозиції до Риму і власного духовного проводу. Ці розходження довели до відкритого розколу та створення Української Греко-Православної Церкви. Назарук уважно слідкував за цими церковно-релігійними відносинами та інформував про них Липинського. Він бажав, щоб Липинський дав авторитетне наукове вияснення суперечливих питань української церковної проблематики, які хвилювали громадськість. Тому вже у своєму першому листі з Канади він попросив Липинського написати статтю на цю тему[145]. Від цього Липинський відмовився, але зате висловив свою готовність дати відповіді на низку конкретних запитів. Анкету про церковні справи, зложену з 26 питань, вислав Назарук Липинському під кінець серпня 1923 року. Виготування відповідей, що деякі з них мали характер окремих коротких статтей, затягнулося до грудня-місяця. Праця Липинського, озаголовлена “Релігія і церква в історії України”, появилася друком щойно два роки пізніше в газеті “Америка” (Філядельфія) та книжковою відбиткою[146]. Ця студія, що становить помітну позицію в спадщині Липинського, завдячує своє постання ініціятиві Назарука й її можна розглядати як перший плід їхньої співпраці.

НАЗАРУК В АМЕРИЦІ

Не зумівши влаштуватися в Канаді, Назарук на початку листопада 1923 р. переїхав до Чікаґо, де перебрав редакцію двотижневика “Січові Вісті” (пізніше перейменованого на “Січ”), органу “Січової Організації Українців у Злучених Державах Америки”. За спонукою Назарука та під його ідейним керівництвом Січова Організація пройшла в 1924 р. швидку й радикальну еволюцію. На V з’їзді “Січей”, 30-31 травня 1924, прийнято новий статут, запропонований Назаруком, що ним скасовано в організації виборність та замінено її принципом призначення згори; всю владу в організації зосереджено в руках її провідника, що носив титул “головного отамана”. Цей пост займав чікаґський лікар, д-р Степан Гриневецький (1877-1942), що цілком стояв під впливом Назарука. Гриневецький і Назарук спрямовували “Січі” на гетьманські позиції, ламаючи опір внутрі організації. На початку листопада 1924 р., - отже саме рік після приїзду Назарука до США, - американські “Січі” явно станули на гетьманській плятформі, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом-монархом України. Про цю подію Назарук сповістив Липинського листом з 3 листопада[147].

В газеті “Січ” (Чікаґо) з 20 листопада 1924 р. появився довгий, програмовий “Заклик Головного Отамана”, написаний Назаруком. Ключевий пассус “Заклику” звучав:

“Тож в ім’я спільного добра нас всіх і спільного свобідного