Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Слід прийняти до відома це пояснення, але те „як би” свідчить і про певну міру умовності, яку слід враховувати, бажаючи з’ясувати мотиви вибору незвичного способу викладу.
У системі спінозівскої філософії, яка побудована у формі послідовних доведень, значне місце займають визначення вихідних понять. Найважливіші серед них - субстанція, атрибути і модуси.
Субстанція (лат. substantia - сутність; першооснова) - одне з найбільш давніх філософських понять, воно має свою довгу й складну долю як до Спінози, так і після нього. У „Етиці” наводиться не досить чітке визначення „субстанції” через надзвичайну абстрактність цієї категорії, щось близько до такого: субстанція - є те, що існує само по собі, ні в чому, крім себе не має потреби, отже, є „причиною самої себе”. Через інші найменування субстанція може бути представлена як Бог, як уся природа. Субстанція або Бог або природа - вічна, безкінечна і вільна, оскільки існує та діє тільки за необхідністю власної сили.
Атрибут - (лат. attributum - властивість) Спіноза визначає як те, що складає сутність субстанції. Атрибути - істотні властивості вічної й безкінечної субстанції, самостійні один відносно одного, але невід’ємні від субстанції. Таких властивостей у неї незчисленна множина, однак Спіноза говорить тільки про дві: протяжність і мислення.
Модуси (лат. modus - міра, положення, спосіб) - це стани субстанції, те, що існує в іншому. Модуси пов’язані з субстанцією через атрибути. Конкретні речі з їхніми конкретними властивостями - модуси (модифікації) безкінечних атрибутів субстанції.
Отже, щоб не говорив нам Спіноза стосовно кількості атрибутів, він фактично веде мову про два - протяжність і мислення. За “мисленням” як атрибутом субстанції тягнеться довгий шлейф модусів: усі емоції, пристрасті, почуття, думки, ідеї. У другій частині “Етики” наводиться важливе положення про збіг порядку і зв’язку ідей з порядком і зв’язком речей, через те, що під яким би атрибутом ми не подавали природу, всі вони рівноцінні, оскільки всі атрибути стосуються одного й того ж:
Субстанція мисляча й субстанція протяжна складають одну й ту ж субстанцію, що розуміється в одному випадку під одним атрибутом, а в іншому під другим. Так само й модус протяжності та ідея цього модусу складають одну й ту ж річ, тільки виражену двома способами... Так, напр., коло, що існує в природі, і ідея цього кола, що знаходиться у Богові, є одна й та ж річ, що виражена різними атрибутами. Так що, чи будемо ми уявляти природу під атрибутом протяжності, чи під атрибутом мислення, чи під яким-небудь іншим атрибутом, ми в усіх випадках віднайдемо один і той же порядок, інакше кажучи, один і той же зв'язок причин, тобто, що ті ж самі речі йдуть одна за одною”[129]. Людина, утворюючи єдність протяжного тіла і мислячої душі, теж модус атрибутів Бога. На цих засадах будується концепція пізнавального процесу.
Ряду станів людського тіла строго відповідає ряд ідей душі, а коли на тіло людини діють зовнішні причини (тіла), то в душі є ідеї і цих зовнішніх тіл. Чим у більшу кількість станів попадає тіло людини, тим більше в душі ідей. Всі ідеї, оскільки вони причетні до Бога, є істинні. Ознака помилковості стосується тільки неадекватних і невиразних ідей, що відносяться до поодиноких душ окремих індивідів. Отже, у абсолютному смислі немає різниці між ідеями помилковими та істинними, мають місце тільки більш або менш адекватні ідеї. Останнє положення отримує підтримку у вченні про три роди пізнання: 1) пізнання через хаотичний досвід та уяву, що дає нам лише гадку (opinio); 2)розсудок (ratio); 3) знання інтуїтивне (scientia intuitiva). Тільки два останні роди знання з необхідністю істинні. Усіх людей на рівні цих родів об’єднує одне джерело - загальне в речах: “Існують деякі ідеї або поняття, які загальні для усих людей, оскільки всі тіла мають між собою дещо спільне, що повинно бути усіма сприйнято адекватно, тобто ясно й чітко”[130]. Одна з форм неадекватності пізнання виявляється у гадці людей про наявність випадковості.
Наведені положення стосовно пізнання далі використовуються Спінозою для аналізу афектів, оцінки їх пригноблюючої сили для обґрунтування напрямку до свободи людини на шляхах використання розуму.
Адекватним і неадекватним ідеям відповідає активний або пасивний стан душі, з яким, через збігання порядку ідей і порядку речей, корелює активність або пасивність тіла. Але і в тому і в іншому стані люди сприймають свої дії як вільні, хоч насправді неадекватному сприйняттю відповідає несвобода. Душа, маючи адекватні чи неадекватні ідеї, у рівній мірі прагне зберегти свій стан (активності або пасивності). Якщо прагнення стосується тільки душі, то воно називається волею, коли ж воно відноситься і до душі, і до тіла разом, то зветься потягом. Якщо потяг усвідомлюється, він називається бажанням. Бажання, задоволення і незадоволення - основні афекти (пристрасті), від яких беруть початок решта. У випадку негативної ролі афектів (при пасивному стані душі) обставини складаються так, що люди усвідомлюють лише свої бажання і вчинки, але не знають їх причин. З усього цього випливає, що для нас, хто знає про справжні причини негативних афектів і негативних вчинків людей, має бути обрана позиція спокійного ставлення до людей (не журитися, не сміятися, а розуміти). Такі оцінки як „добро”, „зло”, „досконале”, „недосконале” - лише людські забобони. Самі по собі речі є нейтральними по відношенню до людських оцінок. Та все ж Спіноза вживає ці слова, називаючи добром і досконалістю все, що корисне для людської натури. Звільнення від сили пристрастей він вбачає у яснім і чіткім пізнанні. Афекти, що відповідають пасивному стану і які тим самим є противними нашій природі, перестають нас пригноблювати як тільки ми утворюємо чітку ідею тих афектів. Така ідея найкраще складається на основі третього роду пізнання, саме він мінімізує силу афектів і веде до злиття людини з Богом на основі любові до пізнання. У цьому, за Спінозою, наше спасіння, блаженство або свобода.
Своєрідним продовженням і водночас доповненням „Етики” є
