Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник. - В. М. Куц
Дані про особу винного можуть бути як пов’язані, так і не пов’язані із вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруть до уваги: поведінку особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, ставлення до праці, соціальну активність, прагнення залагодити заподіяну шкоду тощо. Суть полягає в тому, що в усіх випадках повинні бути встановлені такі дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого висновку, що призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, можливе за наявності обох розглядуваних груп обставин застосування ст. 69 КК України в їх поєднанні та сукупності. Якщо судом встановлено лише обставини, що пом’якшують покарання, або лише позитивні дані про особу суб’єкта злочинного діяння, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК України є неприпустимим.
Призначення більш м’якого покарання, ніж визначено законом, передбачає застосування судом одного із двох варіантів, вказаних у ст. 69 КК України:
1. Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. У такому випадку суд призначає той самий вид (в альтернативній санкції – один із тих видів) основного покарання, який і передбачено в санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для цього виду покарання в санкції. Однак слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК України суд не має права призначити покарання нижче від тієї найнижчої його межі, яку встановлено для нього в Загальній частини КК України. Наприклад, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК України передбачено позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, то суд, керуючись ч. 1 ст. 69 КК України, може призначити це покарання на строк нижче чотирьох років, однак не нижче одного року, бо саме таку мінімальну межу позбавлення волі встановлено в ч. 2 ст. 63 КК України. Неможливо призначити покарання нижче від найнижчої межі й у разі, коли його мінімальний строк (розмір) у санкції не зазначено і, отже, співпадає з тим мінімумом, який встановлено для цього виду покарання в Загальній частині КК України. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК України, оскільки в санкції цієї статті зазначено лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).
2. Перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті і, по-друге, є більш м’яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно визначеній санкції або порівняно з кожним із кількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м’який вид основного покарання, керуючись при визначенні їх порівняльної суворості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК України. Зокрема, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту – до виправних або громадських робіт, а від останніх – до штрафу.
Крім того, за наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК України, і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК України як обов’язкове. Для застосування ч. 2 ст. 69 КК України треба передусім встановити ті підстави для виключного пом’якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК України. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджують винного і, по-друге, закріплене в санкції як обов’язкове. Додаткові покарання, зазначені в санкціях статей Особливої частини КК України, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 та ін.), або як обов’язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується на розсуд суду з урахуванням конкретних обставин справи, а в другому – суд зобов’язаний призначити обов’язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК України.
Керуючись приписами частин 1, 2 ст. 69 КК України, суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов’язкове.
На підставі частин 1, 2 ст. 69 КК України суд має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м’якого виду основного покарання і одночасно не призначати додаткового покарання, передбаченого в санкції як обов’язкове.
Варіанти застосування ст. 69 КК України, наведені в останніх двох випадках, приводять до своєрідного «подвійного» пом’якшення покарання, оскільки суд, спираючись на приписи частин 1 та