Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Таким чином, ми можемо виокремити наступні національні проблеми, які Сталін розв'язував у 1944–1946 рр. По-перше, він прагнув позбутися німецького питання й очікував, що воно буде розв'язане так, як він і запланував; щодо цього Сталін не помилився. По-друге, він використав радянські ресурси, щоб розв'язати польське питання у Литві, Білорусі та Україні, а також українське питання в Польщі та Чехословаччині[376]. По-третє, Сталін хотів, щоб угорське питання в Румунії та Словаччині було розв'язане за допомогою депортацій, але відмовився надати збройну допомогу цим країнам і, зрештою, не змусив Угорщину пристати на його політику. Він також підтримував обмін населенням між поляками та чехами, але не втручався в цю справу. По-четверте, з поваги до Болгарії та Югославії Сталін говорив про братерство народів і навіть про майбутню федеративну Європу, а не про етнічну гомогенність. Загалом Сталін був зацікавлений у розв'язанні тих національних питань, що були ближчими до зони вторгнення німецької армії до СРСР у 1941 р. Чим ближчим конкретне національне питання було до Росії, тим більше він вдавався до історичних посилань, національних стереотипів і націоналістичної аргументації.
Польські комуністи розуміли це, тому, звертаючись до Сталіна, вони використовували націоналістичну риторику. Якуб Берман (1909–1984), член польського Політбюро, переживши війну в Москві, зауважив, що нові кордони та обмін населенням поклали край польсько-українському національному протистоянню, і закликав Сталіна для посилення польської держави відправити до Польщі більше поляків із Литви та Білорусі[377]. Це свідчить про те, що Сталін у своїх націоналістичних міркуваннях стосовно Польщі та України дійшов висновку, що депортації є не покаранням, а основою для створення нації. Це була важлива зміна, оскільки до 1944 р. жодну радянську депортацію не пояснювали метою консолідації нації[378]. У 1930-ті рр. Сталін депортував величезну кількість радянських громадян на підставі національної належності, однак ці акції були спланованим примусовим переселенням, а не кроком для творення націй у межах власних батьківщин[379]. У 1939–1941 рр. з колишніх польських територій Галичини та Волині було депортовано еліту. Така політика була спрямована проти незалежного політичного та громадянського суспільства чи проти вищого класу, бо, скажімо, не було жодної спроби депортувати всіх поляків без винятку. Після повернення Червоної армії до Галичини та Волині у 1944 р. Сталін «евакуював» чи «репатріював» цілі національні спільноти на «їхню» національну батьківщину. Осіб, визначених як поляки, було відправлено на захід — до комуністичної Польщі. Те, що кожна особа має власну національність, стало радянською позицією ще у 1920-х рр. Те, що національна належність може взяти гору над класовою, проявилось у радянській політиці 1930-х рр. Після 1944 р. справжньою новиною стало те, що національність може сприяти радянським інтересам у поєднанні окремих індивідів з певною національною територією.
Еволюція радянської національної політики вимагає окремої книги. Досі немає згоди щодо того, чи можна порівнювати Радянський Союз 1920–1930-х рр. з іншими європейськими країнами, розглядаючи їхню модернізацію й зважаючи на те, що національна політика зазвичай окреслюється як складова модернізації[380]. Слід визнати слушність подібного підходу, але лише на діалектичному рівні. Теоретичне розуміння нації, розроблене Леніним і Сталіним ще до більшовицької революції, було модерним лише частково. Воно постало із заперечення псевдоностальгійного підходу австромарксистів, що наголошували на важливості існування багатонаціональної Австрії і розглядали націю як питання індивідуального вибору та місцевої культури. Водночас Ленін і Сталін відкидали модерне розуміння нації як легітимного джерела політичного суверенітету. Спочатку більшовицький підхід до розуміння нації визнавав політичну сутність нації та її зв'язок із територією та мовою, але заперечував її модерну претензію на політичну монополію. Таким чином, відповідно до позиції Леніна щодо самовизначення, націоналізм можна було використати для створення багатонаціональної держави[381]. Управління такою державою, якою у 1920-х рр. і став Радянський Союз, стало можливим завдяки відокремленню місцевої національності від засадничої політичної лояльності. Політика коренізації 1920-х рр. передбачала, що новопостала еліта буде лояльною до місцевої нації, але служитиме радянській державі.
Toutes proportions gardees[382], це був ранньомодерний підхід до розуміння нації в категоріях, які ми розглянули у попередніх розділах. Цілком нормальною вважалась ситуація, коли партійні та державні функціонери відрізнялись за національною належністю, адже водночас вони становили єдину партію та єдину політичну одиницю — Радянський Союз, створений в 1922 р. Хоча місцеві мови теж підтримувались та кодифікувались, саме російська вважалась головною мовою високої політики СРСР. Проте ранньомодерний підхід до політичної нації поєднувався з модерним підходом до етнічної нації. Замість того, щоб спиратися на розмаїття культур і пропонувати вищу політичну лояльність для еліти, як це робили у ранньомодерних державах на зразок Речі Посполитої та імперії Габсбургів, Радянський Союз активно визначав та творив нації для всіх своїх народів. Територія СРСР була поділена на національні територіальні одиниці, а кожен громадянин отримав, зрештою, власну національність. Модерний націоналізм розглядає народ як суверена на його національній території та сприймає політику як засіб для просування цієї простої народної ідеї у сферу високої політики, ставлячи в такий спосіб її елітарних суперників у безвихідь і змушуючи їх вдаватися до ще більших вивертів для захисту. Одним із таких суперників ранньомодерної елітарної ідеї нації був комунізм і в цьому полягала певна суперечність.
Незалежно від того, чи поширювала радянська влада модерний націоналізм, чи ні, але у 1930-х рр. Сталін вдався до депортацій, а його політика спричинила Голодомор в Україні, оскільки він був переконаний у тому, що певні групи зраджують радянську державу заради власної нації[383]. Однак, оскільки тоді людей депортували у віддалені райони в межах країни, ці дії якось можна узгодити з вихідним розумінням нації. Зрештою, теоретично покарання було перевихованням, оскільки Сибір і Казахстан інколи творили чи принаймні зберігали радянську ідентичність депортованих. Депортації населення з Радянського Союзу після 1944 р. стали визнанням поразки. Те, що після 1944 р. радянського громадянства могли вже позбавити, а не нав'язати, як у 1939 р., свідчило про відмову від інтернаціоналізму[384]. В 1944 р. радянська влада припускала не лише те, що політична лояльність людей закорінена в їхній національності, а й що
