Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

Дарвін якраз і втілював такий есенціалістський погляд на природу людини. Навіть попри те, що він вигнав есенціалізм із нашого розуміння світу природи, та коли йшлося про місце людини у цьому світі, есенціалізм правив бал. «Вираження…» охоплювало всі три частини класичного погляду на природу людини: що тварини й люди мають спільні універсальні сутності емоцій, що емоції шукають вираження в обличчі й тілі поза нашим контролем і що вони запускаються в дію зовнішнім світом.

Однак у подальші роки власний есенціалізм Дарвіна повернувся, щоб укусити його ззаду. У міру того як інтелектуальні послідовники Дарвіна приймали його позицію, формуючи класичний погляд, вони за іронією долі неправильно витлумачили (чи перекрутили?) його власні слова, аби ті більше пасували до есенціалізму.

Дарвін дійсно стверджував у «Вираженні…», що люди демонструють універсальні вирази облич, які еволюціонували від якогось спільного предка:

Говорячи про людство, деякі вирази, такі як здіймання дибки волосся під впливом крайнього жаху або шкірення зубів у шаленій люті, важко зрозуміти, якщо не вважати, що людина колись існувала в значно нижчому, звіроподібному стані. Спільність певних проявів в окремих, хоч і споріднених видів, наприклад рухів однакових мімічних м’язів під час сміху людини та різних мавп, стає дещо більш зрозумілою, якщо повірити в їхнє походження від спільного предка.

На перший погляд здається, що Дарвін вважає ці вирази обличчя корисним, функціональним продуктом еволюції, і, по суті, класичний погляд ґрунтувався на цій ідеї. Однак насправді Дарвін казав зовсім протилежне. Він писав, що усмішки, суплення, вирячення та інші прояви є непотрібними, рудиментарними рухами — продуктами еволюції, що більше не виконують жодної функції, на кшталт куприка й апендикса в людей чи крил у страуса. Він стверджував це у «Вираженні…» понад десяток разів. Емоційні прояви були насамперед переконливим прикладом для його ширших міркувань про еволюцію. Якщо ці прояви є непотрібними в людей, але спільними з іншими тваринами, то, за словами Дарвіна, існують вони, мабуть, тому, що були функціональними в якогось давно вимерлого спільного предка. Рудиментарні прояви дають вагомі докази того, що люди є тваринами, підтверджуючи його попередні ідеї про природний добір із «Походження видів» у 1859-му, які він потім застосував до еволюції людини у своїй наступній книзі «Походження людини і статевий добір» 1871 року.

Якщо Дарвін не стверджував, що емоційні прояви еволюціонували, щоб слугувати функції виживання, то чому стільки вчених упевнені, що він це заявляв? Відповідь я знайшла в рукописах американського психолога початку двадцятого століття Флойда Оллпорта, який багато писав про ідеї Дарвіна. У 1924 році Оллпорт зробив із робіт Дарвіна сміливий висновок, що суттєво змінив їхнє первинне значення. Оллпорт писав, що вираження емоцій починаються в новонароджених як рудиментарні, але швидко набувають функціональності: «Замість біологічно корисної реакції, присутньої у предка, та рудиментарного вираження в нащадка, ми вважаємо обидві ці функції присутніми в нащадка, причому перша стає базисом, на якому розвивається друга».

Попри неточність, версія Оллпорта здобула певне визнання та вагу, бо підтримувала класичний погляд на природу людини. Її з готовністю прийняли вчені-однодумці, які тепер могли називати себе послідовниками незаперечного Чарльза Дарвіна. У реальності ж вони є просто послідовниками тлумача дарвінівських ідей Флойда Оллпорта.

Як бачите, ім’я Дарвіна іноді працює як той чарівний плащ, що захищає від злих духів наукової критики. Воно дозволило Флойдові Оллпорту та Джону Дьюї перетворити слова Вільяма Джеймса й самого Дарвіна на діаметральні протилежності й підкріпити ними класичний погляд на емоції. Цей плащ захищає, бо якщо ви не погоджуєтеся з ідеями Дарвіна, то, значить, заперечуєте еволюцію. (Еге, та ви, мабуть, кабінетний креаціоніст.)

Чарівний плащ Дарвіна також допоміг поширити помилкову ідею, що мозок еволюціонував як сукупність центрів з окремими спеціалізованими функціями. Це ключове переконання класичного погляду завело багатьох учених на манівці пошуку центрів емоцій у мозку. Цей шлях був вимощений послідовником Дарвіна з середини ХІХ століття лікарем Полем Брокá, який стверджував, що відкрив у мозку спеціальний центр людської мови. Він помітив, що в пацієнтів з ураженням ділянки в лівій фронтальній частці порушується плавність мовлення, що називається станом моторної або експресивної афазії. Коли якась особа з афазією Брока намагається сказати щось значуще, слова в неї виходять безладними: «Четвер, ер, ер, ер, ні, ер, п’ятниця… Бар-ба-ра… жінка… і, о, авто… веду… дорога… розумієте… відпочити й… телевізор». Брока зробив висновок, що він виявив центр мови в мозку, дуже подібно до того, як адепти класичного погляду вказують на ураження мигдалини як доказ існування схеми страху. Відтоді ця ділянка стала відома як центр Брока.

Проблема в тому, що Брока мав замало доказів своїх тверджень, а інші вчені мали чимало доказів, що він був неправий. Вони, наприклад, відзначали, що інші пацієнти з моторною афазією мали ідеально здоровий центр Брока. Але ідея Брока все одно переважила, бо була захищена чарівним плащем Дарвіна, підкріпленим здоровою дозою есенціалізму. Завдяки Брока в учених з’явилась еволюційна історія для походження мови — що вона локалізується в «раціональній» корі, — яка суперечила панівній вірі, що мову дав людині Бог. Сучасні підручники з психології та неврології все ще подають центр Брока як найчіткіший приклад локалізованої функції мозку навіть після того, як неврологія показала, що ця ділянка не є ані необхідною, ані достатньою для мовлення[16]. Насправді центр Брока є прикладом невдачі віднесення певної психологічної функції до якоїсь ділянки мозку. Однак історію переписано на користь Брока, чим підкріплено есенціалістські погляди на свідомість.

Брока та його дарвінівський плащ продовжили підкріплювати класичну вигадку, що емоції та раціоналізм еволюціонували як шари в мозку, з якою ви вже стикалися в розділі 4 під назвою «триєдиний мозок». Брока надихався твердженнями Дарвіна в «Походженні людини», що людська свідомість, як і тіло, виліплена еволюцією. Дарвін писав, що «тварин хвилюють ті самі емоції, що й нас самих», припускаючи, що людські мізки, подібно до решти людського тіла, відображують наше «низьке походження». Тому Брока та інші неврологи й фізіологи розпочали масштабний пошук анімалістичних схем емоцій — нашого внутрішнього звіра. Вони зосередилися на тому, що вважали давніми частинами мозку, схеми яких нібито регулювалися більш еволюційно досконалою корою.

Брока локалізував «внутрішнього звіра» в тому, що він вважав давньою «часткою» глибоко всередині людського мозку. Він назвав її le grand lobe limbique, або «лімбічна частка». Брока не маркував свою нібито частку як умістилище емоцій (насправді він вважав її вмістилищем відчуття запаху та інших примітивних схем виживання), але ставився до лімбічної тканини як до єдиної уніфікованої сутності, закладаючи перший камінь на шляху до її есенціалізації як домівки емоцій. У наступному столітті під впливом інших прихильників класичного погляду лімбічна частка Брока перетворилася на уніфіковану «лімбічну систему» емоцій. Ця так звана система вважалася еволюційно старою, практично незмінною від її походження в предків-ссавців, і такою, що контролює