Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Крім листів Назарука, у цій праці ми використали теж інші джерела, а між ними в першу чергу листи Липинського до Назарука, що збереглися частинно. Проте автор свідомий того, що його праця написана, так би мовити, з назаруківської перспективи, бо саме його барвиста постать стоїть у центрі дослідження. Автор намагався затримати критичний дистанс (який не виключає пошани й симпатії) у трактуванні обох, Назарука й Липинського, а їхній конфлікт зобразити по змозі безсторонньо.
ПЕРША ЗУСТРІЧ
Осип Назарук і Вячеслав Липинський зустрілися вперше у Станиславові, тодішній тимчасовій столиці Західньої Области Української Народної Республіки (ЗОУНР), на весні (в березні або квітні) 1919 року.
Липинському було тоді 37, а Назарукові 36 років, отже вони були майже ровесники. Не зважаючи на порівняно молодий вік, оба вони мали за собою поважний життєвий досвід та чималий творчий доробок. Вони належали до різних суспільних середовищ і перебували на різних ідейно-політичних позиціях.
Вячеслав Липинський (нар. 5 квітня 1882) походив з польської земельної шляхти на Правобережжі. У молодому віці приставши до українського національного руху, він скоро виріс на провідника та публіцистичного речника “Українців римо-католиків”, себто тієї групи серед правобережної, польської по культурі, шляхти, яка схилялася до українства. Рівночасно Липинський звернув на себе увагу своїми науково-історичними працями, а збірник “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), що його він зредагував і здебільша сам написав, відразу висунув його в перший ряд українських істориків. Під час Першої світової війни Липинський служив як офіцер резерви в російській армії. Тяжкі фронтові пригоди відновили в ньому хронічну хворобу, туберкульозу легенів, яка згодом спричинила його передчасну смерть. Після падіння царизму, Липинський був у 1917 році співосновником Української Демократично-Хліборобської Партії, що відстоювала державну самостійність України й боролася за збереження приватної власности на землю; хлібороби-демократи перебували в опозиції до ліво-соціялістичного курсу Центральної Ради. Від гетьманського уряду в 1918 р. Липинський отримав призначення на посланника Української Держави в Австро-Угорщині. Він залишився на віденському дипломатичному пості теж після того, коли в Україні до влади прийшла Директорія, хоч Липинський, як консерватист, до режиму Української Народної Республіки й до політики Директорії відносився з принциповим недовір’ям[125].
Осип Назарук народився 31 серпня 1883 р. в містечку Бучачі на галицькому Поділлі, в селянсько-міщанській родині; його батько був кушнірським майстром. Студіював право на Львівському й Віденському університетах та в Відні осягнув звання доктора юридичних наук, але його стихією ще зі студентських років стала політика. Приєднавшись до Української Радикальної Партії, здобув ім’я невтомного агітатора й успішного вічевого промовця. Одночасно виявив себе як плідний журналіст та редагував радикальні органи. Ще до 1914 року появилася низка брошур Назарука на політичні теми. Він пробував теж сил у белетристиці; згодом вийшов його історичний роман, “Князь Ярослав Осьмомисл” (Львів, 1910). З вибухом війни, Назарук зв’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями, працюючи у пресовій квартирі Легіону. З того часу походить його голосна книжка воєнних репортажів, “Слідами Українських Січових Стрільців” (Львів, 1916). Після перевороту 1 листопада 1918 р. Назарук виїхав з дорученням львівської Української Національної Ради до Києва, просити гетьмана Скоропадського збройної допомоги проти поляків. Але на Наддніпрянщині вже готувалося протигетьманське повстання, що в ньому Назарук взяв активну й визначну участь, як член Стрілецької Ради та політичний дорадник при командуванні Окремого Загону Січових Стрільців, на якому спочивав основний тягар боротьби. Після вступу військ Директорії до Києва, Назарука призначили керівником Українського Телеграфного Агентства (УТА) та Головного Управління Преси і Пропаґанди; таким чином, він увійшов у склад уряду УНР. В тому часі він був політично близький до голови Директорії, Володимира Винниченка. Він формально залишився на міністерському пості й тоді, коли на початку лютого 1919 року уряд Української Народної Республіки був примушений покинути Київ перед напором більшовиків. Але неспроможність Директорії утримати в країні порядок викликала в Назарука розчарування демократично-республіканською й соціялістичною системою УНР та зневіру в державнотворчу здатність її вождів. Досвід революційного часу переконав його в необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї людини. Це був початок ідейної еволюції, яка через кілька років довела Назарука на гетьманські позиції[126].
Під час їхньої першої зустрічі В. Липинський і О. Назарук були тільки хвилевими гістьми у Станиславові. Занепокоєний вістками, що приходили з краю, Липинський вибрався з Відня до Станиславова, щоб зблизька пізнати становище в Україні та для консультації з головним отаманом Симоном Петлюрою. Щодо Назарука, то він кількома наворотами приїздив з Волині, де тоді перебував уряд УНР, до рідної Галичини, щоб відідхнути від непосильної праці та постійного нервового напруження. У Станиславові він приймав участь у дебатах законодавчого тіла ЗОУНР, Української Національної Ради, до якої він входив у складі делегації Радикальної Партії.
Ми не знаємо, в яких обставинах познайомилися Липинський і Назарук. Назарук не згадує про цю зустріч у своїх спогадах, присвячених цьому періодові, “Рік на Великій Україні” (Відень, 1920). Можна здогадуватися, що вони вже тоді знаходили спільну мову на ґрунті критичного відношення до наддніпрянської “революційної демократії” й політики Петлюри. Маємо свідчення Липинського з пізнішого часу, що Назарук “зробив тоді [у Станиславові] на мене добре вражіння”[127]. Це свідчення тим цінніше, що було воно зроблене вже після розриву між Липинським і Назаруком. Додаймо, що Назарук, який завжди цікавився історичною проблематикою та українською історіографією, встиг був прочитати збірник “Z dziejów Ukrainy” ще до свого особистого знайомства з Липинським, і що ця публікація справила на нього позитивне враження[128].
У ВІДЕНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЇ
Менше року після першої зустрічі шляхи Липинського й Назарука знову перехрестилися, цим разом на віденському ґрунті та в новій для них обох ролі політичних еміґрантів.
Поїздка в Україну на весні 1919 року остаточно відчужила Липинського від уряду УНР. Після повороту до Австрії він зрікся позиції посланника. Поселившися в підгірській місцевості Райхенау недалеко Відня, він занявся науковою й публіцистичною працею та почав гуртувати консервативні елементи української еміґрації в європейських країнах. За його ініціятивою виник у 1920 р. Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД), політична організація орденського типу, що стала зав’язком
