Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

Юзеф Пілсудський, Леон Василевський та Генрик Юзевський, довели свою безпорадність навіть за часів поміркованої масової політики міжвоєнного періоду. Наприкінці ж Другої світової війни тріумфували погляди ендеків, що нація пов'язана не з елітою, а з народом. Звісно, в умовах 1944 р. цей народницький націоналізм був далеко не демократичною концепцією. Національність може перетворити народ і на об'єкт, і на суб'єкт держави. Якщо національність спирається на народ, а національні проблеми з'являються через його невідповідність території, яку той займає, то найпростішим розв'язанням національного питання є переміщення представників цього народу в інше місце. Після Другої світової війни так вважали і комуністи, які готувались керувати Польщею, і націоналісти, що прагнули створити національну спільноту. Хоча Банда Василевська й називала Грабського «маразматиком» у 1944–1945 рр. вони діяли напрочуд гармонійно: Грабський запропонував Сталіну план всеохопного переселення українців та поляків, а Василевська підписала договір, що уможливив його виконання; до того ж Грабський розробив для польського уряду проект утілення цього плану в життя. Василевська працювала в Москві над тим, щоб полегшити «репатріацію» поляків до Польщі, а Грабський їздив до Львова, щоб переконати галицьких поляків сприйняти дійсність і переїхати[362].

Без сумніву, Грабський та Василевська мали цілком відмінні плани щодо Польщі. Грабський сподівався, що Польща до певної міри збереже свій суверенітет, і помер на батьківщині в 1949 р., вже усвідомивши свій прорахунок. Василевська погодилася з тим, що Польща буде залежною від Радянського Союзу, й не повернулась до рідного краю. Історія повоєнної польської політики зможе прояснити важливі відмінності між ними[363]. Для нашої історії польської нації ключовим моментом є те, що ідея «Польщі для поляків» перестала бути каменем спотикання між націоналістичною правицею, що вже не повернеться до влади, та комуністичною лівицею, яка її здобуде. В міжвоєнній Польщі національні меншини мали різне значення для лівих і правих, але їхня присутність у тогочасному політичному просторі була незаперечною. Після війни незаперечною стала їхня відсутність. Вже у 1944 р. можемо констатувати порозуміння щодо національної однорідності ще до того, як воно набуло легітимності вже втіленої у життя політики, а ознаки фундаментальної угоди перестали помічатися.

НАЦІОНАЛЬНІ КОРДОНИ ТА РАДЯНСЬКА ПОЛІТИКА

То якою ж була сталінська політика щодо повоєнної Польщі та України? Довоєнні, воєнні та повоєнні рішення й відозви Сталіна свідчать про те, що він розумів, якої ваги націоналісти та населення надають конкретним територіям. Так проголошувалось, що Радянський Союз воював у «Великій Вітчизняній війні» Сталін сказав Грабському, що Перша світова війна вивела Польщу на перші ролі серед слов'янських націй, а Друга світова війна зробить подібне з Україною. У 1920–1930-х рр. радянський іредентизм щодо Польщі описувався етнічними термінами: «Західна Білорусь» та «Західна Україна». Окупувавши в 1939 р. території, що стали Західною Україною, Радянський Союз безсоромно пропагував ідеї про возз'єднання братів однієї крові, об'єднання споконвічних українських земель, давнє українське місто Львів тощо. Після вторгнення Німеччини у 1941 р. Хрущов сказав «великому українському народові», що той стоїть перед вибором між «вільною Україною» та «гітлерівським ярмом»[364]. Коли у 1944 р. Червона армія витіснила з України вермахт і замінила українськими призовниками мільйони своїх загиблих, подібна національна риторика зазвучала наново і ще потужніше[365]. Радянська національна політика в Україні змінилась під впливом трьох невимовно кривавих років війни проти нацистського режиму, що прагнув до расового тріумфу, а також завдяки постійним повідомленням про українсько-польський конфлікт у Галичині та на Волині[366]. У 1944 р. Сталін, здається, дійшов висновку, що етнічна гомогенність і кордони, встановлені пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р., полегшать управління Польщею та Україною. Поінформований Хрущовим про масштаби спротиву ОУН та УПА Сталін міг усвідомлювати, що повернення радянській Україні Галичини та Волині допоможе побороти український націоналізм[367]. Ймовірно, він також розглядав можливість задовольнити прагнення як українців, так і поляків, водночас прив'язавши їх до СРСР. Поляки отримали б свою «національну державу», а українці — «Західну Україну», і все це — завдяки Сталіну. За його власним визнанням, Сталін хотів залагодити усі головні суперечки між поляками, українцями та білорусами, доки мав нагоду[368].

Хоча представники польського уряду в Лондоні (та деякі польські комуністи) мріяли про повернення Львова, ніколи не було й натяку на те, що вони його здобудуть. Здається, Сталін зрозумів, що він матиме значно більше користі, якщо віддасть місто Україні, а не Польщі[369]. Окрім того, Галичина та Волинь вже були приєднані до радянської України у 1939–1941 рр., і відновлення тогочасних кордонів було для Сталіна найчіткіше окресленим завданням на війну. Після її закінчення Польща мала постати дуже компактною державою, а Львів та Вільнюс мали повернутись до Радянського Союзу[370]. 1943 року в Тегерані Сталін отримав згоду союзників відновити кордони, встановлені пактом Молотова-Ріббентропа. У лютому 1944 р., невдовзі після того, як Червона армія перейшла старий польсько-радянський кордон, британський прем'єр-міністр Вінстон Черчілль публічно підтримав радянські територіальні претензії на заході. У жовтні 1944 р. Сталін у присутності Черчілля повідомив Миколайчика та Грабського про тегеранські домовленості щодо відновлення кордонів 1941 р.[371]. Миколайчик відмовився визнати такий стан речей, але Сталін вже легалізував новий кордон у власний спосіб: таємна угода між ним і маріонетковим Польським комітетом національного визволення, укладена в липні 1944 р., пересунула радянсько-польський кордон на захід, майже як у 1939 р.[372]. У листопаді 1944 р. уряд Миколайчика визнав втрату Львова.

Новим у радянській практиці 1944 р. стала не передача польських територій радянським республікам, як це мало місце в 1939 р., а обмін населенням відповідно до національної належності. «Евакуаційний» договір між радянською Україною та Польщею, підписаний у вересні 1944 р., передбачав переселення поляків і євреїв з території, що стала Західною Україною, в обмін на переселення українців із комуністичної Польщі[373]. Схожі угоди передбачали обмін населенням між Польщею та радянськими Литвою й Білоруссю. Відомі як договори, про «репатріацію», такі угоди слід розглядати у світлі загальноприйнятих практик того часу. Західні союзники припускали, що із завершенням війни розпочнеться зміна кордонів і масове переміщення людей. Сталін не сумнівався, що закінчення війни спровокує масове вигнання німців, і вважав, що втеча німців із Польщі та Чехословаччини відбудеться й без радянського втручання. Як він сказав чехословацькому прем єр-міністрові: «Ми не будемо вам заважати. Женіть їх!»[374].

Проте не слід перебільшувати. Зацікавлення Сталіна в етнічній гомогенності мало межі. Депортація поляків із Радянського Союзу стосувалась лише мешканців тих територій, що були частиною Польщі до 1939 р.; депортації до Радянського Союзу обмежувались винятково Польщею. Якби Сталін був справді зацікавлений в етнічній чистоті всіх своїх нових сателітів, його повоєнна політика депортацій була би всеохопною. Зрештою, у 1944–1946 рр. без відповіді залишились інші національні питання, зокрема, в Румунії (де існувала угорська меншина), Чехословаччині (де також була угорська меншина) та Угорщині, що намагалась не допустити перетворення угорців на меншину в Румунії та Чехословаччині, зберігши румунські та чехословацькі території, які вона отримала як союзник Німеччини після 1938