Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
У різкій критиці Липинського на адресу української “революційної демократії”, тобто лівих партій, які творили уряди Української Народної Республіки в добу Центральної Ради та Директорії, - було багато справедливого. Але Липинський помилявся, думаючи, що ці хиби породжувалися демократичним характером Української Народної Республіки. Їх радше варто діагностувати як “дитячі хвороби”, спричинені незрілістю й політичною недосвідченістю українського національного руху - спадщиною царського самодержавства, яке позбавляло поневолені ним народи можливості здобути досвід самоврядування та відповідального виконання громадянських обов’язків. Таку інтерпретацію підтверджує досвід Західно-Української Народної Республіки, що була встановлена на території колишньої австрійської провінції - Галичини.
Західноукраїнська держава дотримувалася загалом тієї ж самої демократично-народницької філософії, що й Українська Народна Республіка на середньо-східній Україні. Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституціоналізму. Уряд Західно-Української Народної Республіки мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем. Західна Україна була вільною від лих, які непокоїли Наддніпрянщину: аграрних бунтів, антиєврейських погромів, отаманщини. Липинський однозначно визнавав легітимний характер уряду Західно-Української Народної Республіки. Це означало, що, навіть згідно з розумінням Липинського, стабільний і легітимний український демократичний режим не був неможливим у принципі.
Які висновки ми можемо зробити з цього? Від часу закінчення першої світової війни монархії зникала одна по одній - аж до того, що королі в наш час стали видом, якому загрожує вимирання. Цей напрям розвитку подій не варто вітати як неминуче “прогресивний”. У більшості випадків на зміну монархіям прийшли не стабільні демократії, а диктатури й тиранії того типу, які Ферреро називав “революційними” або “тоталітарними”, а Липинський -“охлократичними”. (Росіяни позбулися царя й одержали Леніна та Сталіна. Німці усунули недоумкуватого, але нешкідливого кайзера Вільгельма й дістали натомість Гітлера. Іранці скинули шаха лише задля того, щоби потрапити під владу аятолли Хомейні). У тих країнах, де монархії ще існують, можуть бути поважні причини, щоб їх зберігати - з почуття поваги й любові до традиції і як символ національної тяглості. Також може бути вигідним відокремити посаду церемоніального голови держави від дійсного голови виконавчої влади й утримувати першого як неполітичну силу, виводячи його поза межі партійної боротьби. Недаремно ті європейські країни, в яких вижили інституції монархії - Британія, три скандінавські королівства, Нідерланди, Бельгія, належать до країн із найвищим рівнем політичної культури і мають найкраще захищені, найзабезпеченіші громадянські свободи. Це стосується також Японії, під багатьма оглядами найрозвинутішої нації Азії.
Ясно, однак, що інституція монархії вижила лише завдяки терпеливому ставленню до неї. Сама по собі вона не може більше надати легітимності владі; радше вона сама потребує легітимізації народною волею. І якщо монархія впала, вона навряд чи може бути коли-небудь реставрована, тому що хоч би яку харизму вона ще могла мати, ця харизма зникла назавжди. (Найновіша історія засвідчила лише одинокий, ізольований випадок реставрації монархії - Іспанію. Залишається лише побачити, чи відновлена королівська влада іспанських Бурбонів буде тривалою). У таких країнах, як Україна, весь традиційний уклад яких був перевернутий догори дном і повністю знищений десятиліттями комуністичного правління, перспективи реставрації монархії треба оцінити як нульові. Проблема легітимності, певна річ, залишається, але на цій стадії світової історії вона може бути розв’язана лише на шляхах демократії. Як слушно передрікав Токвілль ще 150 років тому, вибір, який стоїть перед людством, є вибором між ліберальною демократією і “демократичним деспотизмом”.
Маємо ознаки того, що, незважаючи на свій догматичний монархізм, Липинський здогадувався про такий стан справ. Знаємо з його біографії, що незадовго до своєї смерті він утратив віру у справу Скоропадського. Звичайно, конфлікт з гетьманом відіграв тут свою роль, але здається, що Липинського охопили сумніви щодо підставової обгрунтованості його концепції. Де було його особистою трагедією, до якої не можемо поставитися без співчуття. У кожному разі, у своїх останніх писаннях Липинський, далі обстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу форму правління, проголосив, що визначення форми правління майбутньої української держави мало б бути прерогативою установчих зборів. Де було рівнозначним визнанню демократичного принципу народного суверенітету - принципу, який він раніше так палко відкидав.
Великою і невмирущою заслугою Липинського є те, що він був першим українським політичним мислителем, який сформулював проблему легітимності влади. Цю проблему ніколи не порушували дореволюційні демократичні публіцисти, тому що вони не мислили поняттями самостійної держави; вони приймали наявні імперії, Російську й Австро-Угорську, як життєвий факт і український національно-визвольний рух бачили як революційний фермент, як постійну опозицію до цих усталених держав. Народники й марксисти були схильні зосереджуватися передусім на соціяльно-економічних проблемах і розглядати питання політичного устрою як другорядні. Комуністи й інтегральні націоналісти, які панували на українській політичній сцені міжвоєнної доби, були чутливими до проблеми влади, але прагнули розв’язати її в революційному дусі встановленням диктатури єдиної партії, яка керувала б масами і діяла з необмеженими повноваженнями в їхнє ім’я та від їхнього імені. Липинський єдиний розумів, що, аби не бути деспотичною і тиранічною, влада держави повинна засновуватися на принципі легітимності й ним обмежуватися. Саме тому українська демократія повинна намагатися вчитись у Липинського, водночас пропонуючи інші розв’язання.
НАЗАРУК І ЛИПИНСЬКИЙ: ІСТОРІЯ ЇХНЬОЇ ДРУЖБИ ТА КОНФЛІКТУ{39}
Історія взаємовідносин між Осипом Назаруком і Вячеславом Липинським становить драму, що її текст написало саме життя. Їх принагідне знайомство перетворилося згодом у сердечну особисту дружбу та політичне побратимство. Проте у стосунках між Назаруком і Липинським від початку спочивали приховані зерна потенціяльних розходжень, що іноді проривалися назверх у тертях і взаємних жалях. Коли ж врешті прийшло між ними до відкритого конфлікту, це сталося нагло і для них самих несподівано, але заразом з фатальною неминучістю. І як раніше обопільна приязнь і співпраця була важливим позитивним чинником у житті і Назарука й Липинського, так пізніший розрив дорого коштував обом.
Історія цих взаємин, попри свій безперечний біографічний та психологічний інтерес,
