Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

ніколи їх не бачили, — це конкурс, метою якого є визначення «найкращого» собаки серед учасників. Собаки не змагаються один з одним безпосередньо, а їх порівнюють судді з якимсь гіпотетичним ідеальним собакою, щоб побачити, хто до нього найближче. Оцінюючи золотистих ретриверів, наприклад, судді порівнюють кожного учасника з ідеальним образом золотистого ретривера. Чи собака правильного зросту? Чи симетричні його кінцівки? Чи пряма в нього морда, чи гармоніює вона з черепом? Чи багата, густа, лискуча, золотиста в нього шерсть? Будь-які відмінності від ідеального собаки розцінюються як вади, а виграє собака з найменшою кількістю вад. Так само значні мислителі початку ХІХ століття бачили світ живих створінь як одну велику виставку собак. Якщо ви дивилися на золотистого ретривера й помічали, що його крок більший за середній, то його крок — надто довгий порівняно з ідеальним чи навіть неправильний.

А потім прийшов Дарвін, який заявив, що варіації всередині виду, такі як довжина кроку, не є вадами. Нав­паки, вони очікувані й значною мірою пов’язані з умовами середовища виду. Будь-яка популяція золотистих ретриверів має розмаїття варіантів довжини кроку, деякі з яких надають функціональну перевагу для бігу, лазіння чи полювання. Особини з кроком, що найкраще відповідає їхнім умовам середовища, живуть довше та дають більше потомство. Це і є теорія еволюції Дарвіна з «Походження видів» у дії, відома як природний добір, а іноді під назвою «виживання найпридатніших». Для Дарвіна кожен вид був поняттєвою категорією — по­пуляцією унікальних особин, що відрізняються одна від одної, без жодної сутності в їхній основі. Ідеального собаки не існує: це статистичний підсумок багатьох різноманітних собак. Жодні властивості не є необхідними, достатніми чи навіть типовими для кожної особини в популяції. Це спостереження, відоме як популяційне мислення, центральне для теорії еволюції Дарвіна.

Популяційне мислення базується на мінливості, а есенціалізм — на однаковості. Ці дві ідеї фундаментально несумісні. «Походження видів», таким чином, є глибоко антиесенціалістською книгою. Тому й спантеличує, що стосовно емоцій Дарвін дав своєму найбільшому досягненню зворотний хід, написавши «Вираження…»

Не менший подив, щоб не сказати іронію, викликає й те, що класичний погляд на емоції базується на тому самому есенціалізмі, який Дарвін пам’ятно подолав у біо­логії. Класичний погляд відкрито називає себе «еволюційним» і передбачає, що емоції та їхні вираження є продуктами природного добору, хоча природний добір і геть відсутній у дарвінівських міркуваннях про емоції. Будь-який есенціалістський погляд, що загортається в плащ Дарвіна, демонструє глибоке нерозуміння основних ідей Дарвіна про еволюцію.

Переконливість есенціалізму привела Дарвіна до деяких кумедних ідей про емоції. «Навіть комахи, — писав він у “Вираженні…”, — виявляють гнів, жах, ревнощі та любов», коли труть одна об одну частини своїх тіл для створення звуків. Подумайте про це наступного разу, коли ганятимете муху у вашій кухні. А ще Дарвін писав, що емоційний дисбаланс може стати причиною кучерявого волосся.

Есенціалізм є не лише потужним, але й заразним. Дивна віра Дарвіна в незмінні сутності емоцій пережила його самого та викривила спадщину інших відомих учених. Схоже на те, що з роками класичний погляд на емоції набув інерції. Найважливішим прикладом цього є ідеї Вільяма Джеймса, якого багато хто вважає батьком американської психології. Його ім’я, можливо, не таке відоме, як Дарвіна, але він був, без зайвої скромності, інтелектуальним гігантом. Його 1200-сторінковий фоліант «Принципи психології» містить більшість найважливіших ідей західної психології й залишається через понад століття підвалиною цієї галузі. Його ім’я прикрашає собою найвищу нагороду, якою тільки може вшанувати вченого Асоціація психологічної науки, — премію Вільяма Джеймса. Також на його честь названо психологічний корпус Гарварду.

Широко цитують слова Джеймса про те, що кожен різновид емоцій — радість, страх і т. д. — має чіткий відбиток у тілі. Ця есенціалістська ідея є ключовим фактом класичного погляду, і цілі покоління натхнених Джеймсом дослідників шукали ці відбитки в серцебитті, диханні, кров’яному тиску та інших показниках тіла (і написали декілька бестселерів про емоції). Проте твердження Джеймса має одну пастку: він ніколи такого не казав. Поширена думка про те, що це його слова, походить із неправильного тлумачення столітньої давнини його ідей крізь призму есенціалізму.

Насправді ж Джеймс писав, що з унікального стану тіла походить кожен випадок, а не кожна категорія емоцій. Це вже геть інше твердження. Воно означає, що від страху можна тремтіти, стрибати, завмирати, кричати, хапати ротом повітря, ховатися, нападати й навіть сміятися в обличчя цьому страху. Кожен випадок страху пов’язаний з різним набором внутрішніх змін та відчуттів. Класичне неправильне тлумачення Джеймса являє собою перекручування значення його слів на 180 градусів, наче він заявляв про існування сутностей емоцій, коли (за іронією долі) він виступав проти них. Говорячи словами самого Джеймса, «“страх” промокнути — не той самий, що страх перед ведмедем».

А як виникло це поширене хибне тлумачення слів Джеймса? Я виявила, що зерна цієї плутанини посіяв один із сучасників Джеймса, філософ Джон Дьюї. Він висунув власну теорію емоцій, перенісши есенціалістські погляди Дарвіна з «Вираження…» на антиесенціалістські ідеї Джеймса, навіть попри те що вони є фундаментально несумісними. Результатом стала теорія в стилі Франкенштейна, що перекрутила слова Джеймса, приписуючи сутність кожній категорії емоцій. На довершення, Дьюї назвав свою вигадку на честь Джеймса «теорією емоцій Джеймса—Ланґе[15]». Сьогодні роль Дьюї в цій плутанині призабулась і безліч публікацій приписують його теорію Джеймсові. Яскравим прикладом є праці невролога Антоніо Дамасіо, автора «Помилки Декарта» та інших популярних книг про емоції. Для Дамасіо уніка­льний фізичний відбиток емоції, який він називає соматичним показником, є джерелом інформації, що її використовує мозок для прийняття добрих рішень. Ці показники схожі на малі частинки мудрості. За словами Дамасіо, переживання емоцій відбувається тоді, коли соматичні показники перетворюються на свідомі почуття. Фактично гіпотеза Дамасіо є дитям новації Джеймса—Ланґе, а не справжніх поглядів Джеймса на емоції.

Неправильне тлумачення Дьюї слів Джеймса є однією з великих помилок у сучасній психології, сфабрикованих есенціалізмом в ім’я Дарвіна. Загалом, коли до імені Дарвіна звертаються, щоб надати ваги есенціалістським поглядам, тоді як його найбільшим науковим досягненням було подолання есенціалізму в біології, це викликає іронію, а іноді має вигляд, просто-таки трагічний до абсурду.

То чому ж есенціалізм настільки потужний, що здатний перекрутити слова великих учених і спрямувати наукові відкриття хибним шляхом?

Найпростіша причина цього полягає в тому, що есенціалізм є інтуїтивним. Ми переживаємо наші власні емоції як автоматичні реакції, тому нам легко повірити, що вони походять із якихось давніх, спеціалізованих частин мозку. Ми також бачимо емоції в підморгуваннях, насуплених бровах та інших посмикуваннях м’язів та чуємо у звуках голосів, без жодних зусиль чи впливу. Отже, нам також легко повірити, що ми спроектовані природою розпізнавати емоційні прояви та запрограмовані діяти на їхній підставі. Проте це сумнівний висновок. Мільйони людей по всьому світу здатні моментально й без зусиль упізнати жабеня Керміта, але це не означає, що людський мозок запрограмований для розпізнавання персонажів «Маппет-шоу». Есенціалізм пропонує прості, однопричинові пояснення, що відображують загальноприйняту думку, коли насправді ми живемо в дуже складному світі.

Есенціалізм також на диво складно спростувати. Оскільки сутність може бути непомітною властивістю, люди вільні вірити в сутності навіть коли ті не можна виявити. Легко запропонувати причини,