ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ - Віктор Бідь
Спроби наукового пояснення психологами особи злочинця і злочинної поведінки беруть початок у ХХ ст. Одна з перших концепцій полягає в тому, що злочинець має низку специфічних негативних рис характеру або особистості в цілому. Так, П. Поллітц виділяв у злочинця такі психічні особливості, як «відсутність співчуття», «заниженість відчуття болю», «байдужість до покарання», «пихатість», «схильність до пияцтва», «сексуальна розпущеність» та ін. Під впливом досліджень психіатрів (зокрема К. Шнейдера, який дав класифікацію психопатичних особистостей) на початку 30-х років кримінологи зацікавились психіатричними інтерпретаціями злочинця. Наприклад, А. Мерген відмічав, що тенденція до злочину закладена в людині з самого початку, «психопат піддається їй тому, що сила цієї тенденції дістає патологічну перевагу над всіма іншими».
Послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники фрейдистської та неофрейдистської шкіл, пояснюють природу агресивності як першопричину насильницьких злочинів. Агресивність — поведінка, метою якої є нанесення шкоди якомусь об’єкту або людині. Вона виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, унаслідок того, що з різних причин не реалізуються окремі неусвідомлювані вроджені потяги, що збуджує агресивну енергію, енергію нищення. Як такі не- усвідомлювані вроджені потяги З. Фрейд розглядав лібідо, А. Адлер — прагнення влади, переваги над іншими, Е. Фромм — потяг до нищення.
Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче повинна виникнути в будь-якої людини з вродженими, сильно вираженими неусвідомлюваними потягами, які далеко не завжди здатні реалізуватися в житті і тому знаходять свій вихід у деструктивній, нищівній поведінці.
Проте такі дослідники агресивності та її природи, як А. Бандура, Л. Берковиць, А. Басс, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов та інші суттєво змінили точку зору на природу агресії та її вираження.
Усе більша роль в природі агресії відводиться соціальним факторам, які діють за життя. Так, А. Бандура вважає, що агресія — результат спотвореного процесу соціалізації, зокрема результат зловживання батьками покараннями, жорстоким ставленням до дітей. Л. Берковиць вказує, що між об’єктивною ситуацією і агресивною поведінкою людини завжди виступають дві опосередковані причини: готовність до агресії (злість) та інтерпретація, тлумачення для себе цієї ситуації.
Біологічні фактори не можна відокремлювати, відривати від соціальної сутності особи, але разом з тим не можна їх і не враховувати. Біологічні властивості людини взаємодіють із певними психічними утвореннями, є умовою розвитку його психічних якостей в конкретних соціальних обставинах. «Серед обстежених нами рецидивістів установлено 14 % осіб, останні злочини яких значною мірою обумовлені, на наш погляд, генетично і структурно нижчими властивостями: ексцесами темпераменту, патологією психіки, підсвідомими потягами».
Сьогодні кримінологи вважають, що шукати пояснення злочинній поведінці особи треба не в фізіології і психіатрії, а в соціальній психології та в психологічних теоріях особистості. Та й більшість спеціалістів доходить думки, що злочинець — не якась особлива дефектна особистість, а одна з можливих ліній розвитку подій.
Тому причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, враховуючи і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких формується особистість та реалізується її життєдіяльність.
Серед причин злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори, що визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно- вольові регуляційні особливості. Стосовно останнього, то в злочинах, що скоюються при домінуванні в поведінці емоційної сфери, певні дії виникають раптово і мають імпульсивний характер. У структурі таких дій різко зростає роль рухових (моторних) компонентів і знижується роль оціночно-орієнтовних.
Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середовища, яке її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т. д. А це безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антигромадських звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і по- ведінкові стереотипи впливає на людину, яка потрапила в таке мікросередовище. Таким чином, соціальне в людині зумовлене самим її існуванням у суспільстві і різних малих групах, її діяльністю і спілкуванням, які виникають на цій основі, потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями. Саме соціальна взаємодія і комунікації формують поведінку людини та її внутрішнє уявлення про саму себе. При цьому під соціальною взаємодією розуміється прагнення людей до узгодженої поведінки, без якої неможливе соціальне життя, а також наявність своєрідного зворотного зв’язку (його роль відіграють уявлення індивіда про те, що, з його погляду, від нього очікують інші люди, як вони його бачать і сприймають). У зв’язку з цим американський психолог Т. Шибутані відзначає: «Особиста відповідальність фіксується людиною в той момент, коли вона представляє собі, що від неї чекають інші учасники. Лінії дії окремих індивідів взаємно підганяються одна одній, оскільки кожен може приймати роль інших, формувати Я-образ із приписуваною їм точкою зору і здійснювати пристосування до приписуваних їм намірам і експектаціям».
Важливим елементом соціальної взаємодії є власна діяльність індивіда, яка багато в чому зводиться до контролю за своєю поведінкою. Свідома поведінка формується в процесі спілкування, спільної роботи. Узгоджена дія у стійких ситуаціях залежить від кожного учасника комунікативного процесу, який зберігає свою особисту автономію і контролює себе з погляду групових експектацій. Найбільшою самосвідомістю володіє та людина, яка слідкує за Я-образами і допускає менше спонтанності у своїх вчинках.
Юрист завжди повинен пам’ятати про те, що детермінантів поведінки людини у рамках соціальної взаємодії принаймні дві — група і особистість. Кожен учасник соціальної взаємодії — особистість, продукт особливої історії. Кожна група людей також має свою історію, яка не залежить від однієї окремої людини (досить пригадати, що шаблони поведінки існували значно раніше, ніж черговий індивід вступав у ту чи іншу соціальну групу). Відповідно, щоб зрозуміти, що відбувається в ситуації правопорушення, потрібно знати особливості як окремої особистості, так і закономірності функціонування групи, членом якої є ця особистість.
Суттєво й інше: в реальній соціальній поведінці взаємодія не обов’язково має узгоджений характер. Досить часто виникають конфлікти як «по горизонталі», так і «по вертикалі». У ситуації конфлікту люди мимоволі, а часто свідомо заперечують очевидне, забувають те, що до цього добре пам’ятали, тлумачать події у бажаному для них напрямі, приписують іншим властивості, які характерні
