Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко
Деякі закляття перейшли в обряди. Коли весною вперше бачать гусей диких, журавлів, ластівку й ін., то підкидають до них, що під руку попаде: солому, грудку землі, шапку з голови й ін., і говорять: «Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!» Так само топчуть перші весняні квіти і проказують: «Щоб на той рік діждати сонтраву топтати!»
Є багато різних заклинань супроти нечистої сили, напр. робиться круг навколо себе, або такий круг з молитвою-заклинанням. Напр., круг зроблений обгорілою головешкою з відповідним заговором, не підпускає злої сили. О. Кобилянська в «Землі» подає такий заговір: «Скидав з себе ремінь і кидав його вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим»233.
А головне: «Як захрестити себе й навкруги, то чорт не приступить» (Марко Вовчок III. 242).
Стародавня, дохристиянська клятва на меч — східнього тюркського походження. Дапа Николай І (858–867) на питання болгарського царя Бориса писав: «Ви твердите, що в вас був звичай усякий раз, коли ви збиралися когобудь зв'язати клятвою по якомусь ділу, класти перед собою меча, і ним клястися».[151]
При заклятті слово мусить бути зв'язане з певним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т. ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліворуч. Часом при цьому зав'язуються вузлики, особливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбутися й над слідом того, кого заклинають.
Закляття звичайно мають певну форму, а саме — нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка. Вони часто двочленної форми:
«В печі огонь горить і тлить дрова, — так би тліло й горіло серце в ворога мого». Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. Ґабко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.
Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).
Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.
Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заговором проганяється.
У знахора-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.
У нашій мові дуже багато відповідних стародавніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунського словника.
Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.
Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй «Волині» 1959 р. т. І. 284 описує закляття його так: «Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — і качала яйцем по спині, по руках. — Не думайте нічого. Слухайте, що я говоритиму. Вітер припав нічний, північний, припав з роботи, за сухоти, за їдання, за пиття, з гуляння, з буяння, з поклику, з помислу, з погляду. Припав з хмари, з вітру, із сонця нічний, північний, полудневий, сходовий, нудяний і сердешний! Я ж тебе вимовляю, водою виливаю, яйцем викачую, на кущі і на сухий ліс відсилаю. Там тобі гуляти і буяти, гнилі колоди вивертати, жовті піски пожирати, синє небо попивати. Щоб тут тобі червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати! Тьху, тьху, тьху!
Розбила Мар'яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Богу помолилася, над склянкою щось довго бурмотіла».
Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, від чого маємо й тепер багато залишків, напр.: «Бодай ти пропав», «Бодай ти світу Божого не побачив» і т. ін.; наше «бодай» — це «бог дай», «дай боже». Чари — це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.
Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках сама кличе на себе нещастя, коли не виконає обіцяного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов'янська присяга, що пізніше стала виконуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боролась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: «Бий тебе сила божа», «Щоб я з місця не встав», «Щоб я крізь землю провалився», «Щоб я пропав», й т. ін.
Зла людина може пошкодити різними способами, а навіть зустріч з нею
