Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

козаків» на «козаків», гетьман доручив військовому міністрові «негайно скласти козацьку Раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванні Укр. держави й Армії»395. Безпосередньо запровадження нового козацтва мало початися після розроблення відповідного статуту та ухвалення закону про козацький стан, права та привілеї козаків, визначених на основі стародавніх традицій та універсалів і грамот гетьманів України396.

За розлогою і пишною «козацькою» риторикою проглядається цілком прагматична мета гетьманської влади — знайти соціальну і військову опору. Відроджуючи козацтво як окремий привілейований стан, П. Скоропадський прагнув здобути підтримку заможного селянства. Опора на національно свідоме і економічно міцне сільське населення України дала б можливість, на його думку, здійснити низку вкрай необхідних країні реформ, і насамперед аграрну397.

Зокрема, важливою була реорганізація Збройних сил. У цій сфері урядовці гетьмана зіткнулися з кількома складними проблемами. Побоюючись напливу до військових частин прихильників ліво­радикальних політичних угруповань, гетьман у травні 1918 р. зупинив призов до армії. Планували розробити таку систему комплектування війська, яка поклала б увесь тягар військової повинності знову ж таки на заможне сільське населення398. А створене на його основі козацтво мало стати, на думку гетьмана, «великим кадром будучої української козацької армії»399. Дмитро Дорошенко з цього приводу писав: «Досвід з сердюцькою дивізією, набраною з синів заможніх хліборобів, дав дуже гарні результати. Це само собою викликало думку про відродження старих історичних козацьких традицій, як способу підняти серед населення патріотичний настрій і національну свідомість — противагу руїнницьким гаслам соціяльної усобиці. Знову ж таки досвід з т.зв. Вільним Козацтвом 1917 р. показував, що при свідомому своєї мети й розумному керуванні, при зручно переведеній організації можна досягти серйозних результатів і утворити серед самого населення кріпку організовану й озброєну верству, яка стояла б на сторожі інтересів ладу й спокою в Українській Державі. Ці міркування й привели Гетьмана до думки про відродження українського козацтва як окремого стану»400.

Іншою важливою проблемою військового будівництва була кадрова політика. Двадцять першого травня 1918 р. у доповідній записці військовому міністрові начальник генерального штабу Олександр Сливинський та його помічник Микола Какурін указували, що «…офицерский корпус прежде обратного его приема в армию нуждается в особенно сильном просеивании, чтобы не скомпрометировать окончательно новых формирований. Страсть к политиканству и как следствие этого — к интриганству развилась довольно сильно. Дисциплина совершенно исчезла и не только среди младших чинов»401.

Віддавши перевагу фаховому принципу під час комплектування офіцерського корпусу, військове міністерство 15 липня 1918 р. видало наказ про звільнення офіцерів, які були мобілізовані до армії під час війни у званні прапорщика або були випускниками училищ скороченого курсу, а також тих, що отримали офіцерські звання за бойові заслуги. Але при тому не було враховано, що саме до цих категорій належала більшість молодих українських офіцерів-­патріотів402. Це загрожувало денаціоналізацією армії і стимулювало перехід звільнених офіцерів до табору ворогів гетьмана. Оптимальним виходом із такого становища, на думку М. Омеляновича-Павленка, було залучення згаданої національно-свідомої категорії офіцерства до служби у відродженому козацтві403.

390

Геращенко Т. С. Українська Народня Громада // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». — К., 2000. — Вип. 4. — С. 210.

391

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. — К., 1993. — С. 86—88.

392

Державний вісник. — 1918. — 2 червня.

393

Державний вісник. — 1918. — 2 червня.

394

Державний вісник. — 1918. — 2 червня.

395

Державний вісник. — 1918. — 2 червня.

396

Державний вісник. — 1918. — 2 червня.

397

Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918 рр. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 50 — 51.

398

ЦДАВО. — Ф. 4547. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 99.

399

ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 84зв.

400

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — С. 251.

401

ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 32зв — 33.

402

Гаврилюк Г.І. Кадрова політика Військового міністерства Української держави і проблема комплектування армії в травні — листопаді 1918 р. // Вісник Харківського університету. — 1998. — № 401. — С. 113.

403

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917—1920). — К., 2007. — С. 93.

Генерал О. Рогоза — військовий міністр Української Держави. Фото 1918 р.

Крім того, відродження козацтва мало сприяти і розв’язанню деяких зовнішньополітичних проблем. Як зазначає Н. Полонська-­Василенко, гетьман сподівався у такий спосіб «втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі»404 — ішлося насамперед про Кубань, яку гетьманський уряд планував приєднати до України405. Тобто відродження козацького стану розуміли як важливий засіб розв’язання низки державних проблем. Це покладало велику відповідальність на тих, хто мав безпосередньо втілювати цю ідею в життя. Проте від початку єдності й одностайності серед причетних до розроблення козацької реформи не було. І влітку 1918 р., коли розробляли проекти та проводили попередню роботу, і восени, коли козацькі проекти почали впроваджувати в життя, окрім діяльності військового міністерства та Ради Міністрів у цьому напрямі, чітко простежується дещо відмінна «активність» генерального писаря І. Полтавця-Остряниці.

За дорученням гетьмана військовий міністр О. Рогоза 16 червня видав наказ, згідно з яким для розроблення статуту при військовому міністерстві потрібно створити Генеральну козацьку раду, головування в якій міністр брав на себе. На думку міністра, Генеральна козацька рада мала взяти на себе «б) організацію козацтва на місцях, маючи на меті, що козацтво під час війни повинно являти собою міцну озбро­єну силу, що працює спільно з постійною сталою армією. в) Заходи до підвищення національної свідомості й відродження бойових традицій Козацтва. г) Заходи до підготовки молодого покоління в дусі любови до батьківщини, фізичного і морального удосконалення, маючи на увазі, що кожний син самостійної України повинен бути готовим в кожну хвилину стати до захисту Рідної Землі»406. Перше засідання новоутвореної Генеральної козацької ради мало відбутися 19 червня 1918 р. у палаці гетьмана407.

Проте 29 червня О. Рогоза видав інший наказ, яким створював при військовому міністерстві «козачий відділ» у складі полковника К. Блохіна та хорунжого Яблонського408. Але Генеральна козацька рада почала працювати на день раніше, із 28 червня, поза контролем військового міністра.

Отаманом ГКР став сам гетьман, а його заступником — Микола Устимович. До президії Ради ввійшли також Євген Лібов, Микола Гоголь-Яновський, Андрій Глинський, Єфим Котов-Коношенко, архі­мандрит Арсеній, Іван Полтавець-Остряниця, Микола Лорченко, Олександр Вишневський, Олександр Сахно-Устимович, Ничипор Блаватний. Планували запросити також Миколу Лівицького для завідування кооперативним відділом.

Рада складалася з кількох відділів: організаційний, мобілізаційний, культурно-просвітницький, агітаційний, відділ організації козацьких братств, інспекторський, інформаційний та відділ козацької кооперації409. При Раді також було сформовано отаманську кінну сотню (командир — полковник О. Сахно-Устимович)410.

Для співпраці з військовим міністерством ГКР ухвалила постанову, згідно з якою на чолі утвореного при Раді організаційного відділу мав стати генеральний хорунжий М. Фисенко, який підпорядковувався б голові ГКР і лише в «справі муштровій» — військовому міністрові. М. Фисенку було доручено прийняти всі справи в полковника Блохіна і взятися до роботи411. Це рішення впроваджене