Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
Тоді почали підходити до нього каландари і вітати:
– Салам-алейкум!
– Так ти, приятелю, певно, те що нам треба. Ти граєш як майстер. Видно по всьому – ти нам підходиш. Розкажи нам, якого ти роду?
– Навіщо вам знати про мій рід? Ви що оженити мене надумали?
– Еге, хлопче, та ти колючий! А чи знайомий тобі смак чаю, кальяну?
– Знайомий, звісно!
– Так дати тобі кальян?
– Давайте.
– І чаю вип'єш?
– Давайте.
– А щодо ґьонкару?[51]
– І ґьонкар мені до душі.
– А що ти скажеш про вино, насе?
– Та вже краще бийте, але давайте. Навіщо даремно запитувати?
Йому подали все.
– Гей, приятелю, хто грає, той видно і співати вміє. Чи не заспіваєш нам під цю музику?
– Можу.
– Тоді заграй і заспівай нам!
– Джигіти! Заспівати я вам можу, та мови вашої я не знаю. Я знаю мову туркменів, – відповів Ґероґли.
– Так пишайся своєю мовою. Туркменське слово і нам хотілось би послухати. Співай по-туркменськи, ми все зрозуміємо!
– Якщо так, то заспіваю, – зголосився Ґероґли. Взяв він до рук саз і розповів у пісні про свої поневіряння:
Мандрував я потайки на дорогах любові. Заміри злої баби старої погубили мене. Людину інколи губить її язик. Язик мій – ворог мій – змусив мене страждати. Блукати б мені серед високих гір любові, Ворожі фортеці спалити, трон скрушити, Зірвати корони тюльпанів. Бджоли гудуть: Мед мій – ворог мій, змусив мене страждати. Вітер любові шумить у моїй голові, Еренів[52] гостра шабля безпутних січе, І кажуть мені ті, хто не знає дороги: Шлях мій – ворог мій, змусив мене страждати. За край одягу піра[53] тримається Ровшен,[54] Тільки тому, хто вірить, доступна мета, Вранці, пролітаючи, мені кричать журавлі: Крик мій – ворог мій, змусив мене страждати.Закінчив пісню Ґероґли, і каландари були у захваті, засипали його похвалами.
– Ой, ой, яка пісня, як він співає про журавлів, що пролітають! Так, мабуть, немає рівних йому співців!
З пісні Ґероґли зрозуміли вони лише останнє слово «журавлі».
Каландари почали радитися:
– Так, друзі, не знайти нам ніде іншого такого джигіта-бахші,[55] такого гарного джигіта. Нехай він залишається з нами, нікуди його не відпустимо!
– Слухай, приятелю, ти нам дуже підходиш. Залишайся з нами. Ми не відпустимо тебе, – сказали вони Ґероґли.
Було їх сорок каландарів, стало сорок один.
– Ну, приятелю, тепер скажи нам своє ім'я.
– Так назвав я своє ім'я в кінці пісні! Мене звуть Ровшен.
– Та кинь ти! Хіба це ім'я? Прізвисько своє скажи, як
