Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.

Підійшов він до берега і побачив сліди Ґир-ата. Придивився і зрозумів, як діло було: сівши на коня, стара ударила його нагайкою і кінь перескочив річку, ще й на п'ятнадцять гезів далі від берега приземлився.

Закричав він і упав на землю як мертвий. Тільки через три години прийшов до тями і сів, плачучи, на березі ріки. Почав утішати себе: «Не тужи, моє серце, не плач. Сльози – справа малодушного і боягуза». Але згадав Ґир-ата, знову вмився сльозами і заспівав.

Щойно закінчив пісню Ґероґли, як підскакав до нього вершник і сказав:

– Давай руку, сину мій! – і посадив на коня позад себе. – Заплющ очі! – звелів він.

Ґероґли заплющив очі. Три години скакали вони, і знову вершник наказав:

– Розплющ очі!

Розплющив очі Ґероґли і побачив, що стоять вони на якійсь горі. Поряд струмок дзюрчить. Відпочили вони, чаю попили, кальян покурили. У стороні Кибли[47] виднілася фортеця.

– Бачиш цю фортецю, сину мій?

– Бачу.

– Це й є Нішапур. А віддалік красується гора Серви-даг. Нішапур і Серви-даг як дві фортеці стоять. У другу фортецю, сину мій, не ходи. А потрапиш до Нішапура – не поспішай. Мине рік, і всевишній поверне тобі коня.

Острів Челекен. Аул Карагел

Озирнувся Ґероґли, а вершника як і не було. Це був покровитель Ґероґли, Лев божий.

Ґероґли подумав: «Еге, адже я міг запитати його, де мій кінь. Добре, тепер вже як-небудь і сам знайду».

Швидко спустився він з гори, поспішаючи увійти до фортеці допоки сонце не сіло і не замкнули ворота.

– Чи не пригрієте божого мандрівника? – запитував він усюди, де бачив світло.

– Йди геть, проклятий! – відповідали йому.

Біля інших воріт він запитував:

– Чи не пригрієте божого мандрівника?

– Йди геть!

Йде він до сусіднього дому:

– Чи не пригрієте божого мандрівника?

– Геть! Геть! – чулося у відповідь.

Звідусіль гнали його. А причина тому була проста. Коли стара привела до падишаха коня, той звелів оголосити навкруги: «Хто в цій фортеці буде гостинним до людини, яка розмовляє по-туркменськи, той буде страчений, майно його буде пограбовано, та ще й з рідні зберуть десять золотих!»

Блукав Ґероґли вулицями чи не до опівночі і набрів на мейхану, де гамірно бенкетували сорок каландарів. Вони щовечора приходили сюди, приносили все, що змогли роздобути за день, і влаштовували гульбище, веселилися з музикою, з піснями. З добру годину дивився на них Ґероґли з вулиці. Тридцять дві мелодії відіграли каландари і все до ладу: були у них і карнай, і сурнай, баламан і гіджак, чінгіре, баб, аргулум.[48] Каландар, що сидів у кутку, бив у барабан.

Пограли каландари та й відклали інструменти. Вирішили перепочити, чаю попити, кальян покурити. Тут Ґероґли і зайшов у мейхан.

– Салам-алейкум! – привітав він каландарів.

– Гей, проклятий! – закричали каландари. – Все застілля нам зіпсував. Сюди не підходь, там сідай.

Присів Ґероґли навпочіпки біля порога, притулився спиною до стіни. П'ють чай каландари, курять кальян, негде кидають до рота, а Ґероґли сидить осторонь і дивиться. Що ж робити, коли не пригощають!

Та не всидів Ґероґли! Помітив поблизу тар[49] каландарів, взяв його до рук і ударив по струнах п'ять-шість разів. Поряд карнай побачив. Щось порожнім він здався. «Чи легко грати на ньому?» – подумав Ґероґли, взяв його до рук і дмухнув щосили разів п'ять-шість.

Захмелілі каландари зі страху кинулися геть. Стоять на вулиці і міркують: «Що за лихо нам небо послало?» А Ґероґли після карная взяв сурнай, потім баламан, гиджак, на останок взяв до рук дутар.[50] Майстерно грав Ґероґли, дутар у його руках співав як соловей. Сподобалася його гра каландарам – почали вони повертатися один за одним. Сидять мовчки, слухають. Пограв Ґероґли і приставив дутар до стіни.