Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Оскільки інтелектуали не мають безпосереднього доступу до важелів економічної та військової влади і контролю над ними, то Липинський уважав, що вони погано надаються до політичного керівництва й управління. Однак цю критику інтелігенції не слід хибно тлумачити як підставовий антиінтелектуалізм. Липинський вірив, що інтелектуали мають життєво важливу функцію: вони повинні творити й охороняти культурні вартості та формулювати суспільно-політичні ідеології. Але коли інтелектуали захоплюють владу, вони тим самим діють невідповідно до свого властивого покликання, прагнучи виконувати роль, для якої їм бракує конечних передумов.
ПРОБЛЕМА АРИСТОКРАТІЇ
Липинський був переконаний, що боротьба України за самостійність не може увінчатися успіхом без підтримки частини історичної аристократії. Що ця тема у його думці посідає велике місце, без сумніву, зумовлено обставинами його особистого життя. Він походив із правобережної шляхти, і його рання, довоєнна діяльність була присвячена спробам поновно інтегрувати цю сполонізовану верству в українську національну спільноту. Підставовим мотивом було сильне почуття noblesse oblige. Липинський уважав, що аристократи мають моральний обов’язок служити рідній країні, а не інтересам чужинецької метропольної влади. Водночас він сподівався, що, виконуючи свої обов’язки громадян України, аристократія виправдала б право свого класу на тягле існування. Липинський головним чином переймався долею правобережної шляхти, але його концепція однаковою мірою стосувалася й лівобережного зрусифікованого дворянства, що походило від козацької старшинської верстви Гетьманщини XVII-XVIII ст.
Вся ця проблема застаріла, оскільки аристократія в Україні була повністю зметена подальшим розвитком подій. Проте ми маємо право поставити два питання: яке значення мала концепція Липинського в контексті його часу? І чи можна її, відповідно доповнивши, якось достосувати до теперішніх умов?
Щодо першого питання вартими уваги є зауваги Токвілля про долю старої французької аристократії.
“Дуже шкода, що французьку аристократію, замість примусити підкоритися правопорядкові, вирвано з корінням і повалено, оскільки внаслідок цього націю позбавлено життєвої частини її субстанції, що завдало нашій національній свободі рану, якої час ніколи не загоїть. Коли якийсь клас на багато століть перебирає провід у громадських справах, він розвиває в результаті цієї довгої і ніким не заперечуваної звички власної переваги належну гордість і певність своєї сили, що робить з неї точку максимального спротиву в суспільному організмі. І він не лише сам має мужні риси; своїм прикладом він прискорює їхнє визрівання в інших класах. Коли така частина держави зазнає насильної ампутації, слабнуть навіть найбільш ворожі частини”[120].
Липинський вважав, що українське суспільство в кожному випадку було приречене зберегти “плебейський” характер, тобто бути в основному селянським, пролетарським і дрібнобуржуазним. Доступ обмеженої кількості осіб аристократичного походження не змінив би цього стану справ. Але це могло передати ненавченим і недосвідченим лідерам українського визвольного руху крихту традиційної політичної культури - риси, якої їм помітно бракувало. Англо-ірландське джентрі дало Ірландії Парнеля (приклад, який наводив Липинський), шведсько-фінська аристократія дала Фінляндії Маннергейма (що, як і Павло Скоропадський, був царським генералом перед революцією); польсько-українська аристократія дала Україні митрополита Андрея Шептицького (графа Романа Шептицького). Розглядаючи незліченні послуги, що їх надала українській справі тільки ця особистість, можна запитати себе, чи участь більшої кількості таких людей, як Шептицький, не змінила б висліду української боротьби за самостійність із поразки на перемогу. Тому важко не згодитися з Липинським, що українська народницька інтелігенція допустилася серйозної помилки, відштовхнувши від себе українофільських представників історичної аристократії, замість спробувати притягнути їх на свій бік. Такі українофільські тенденції, без сумніву, були серед зрусифікованого й сполонізованого крила цього класу, але вони знайшли мало підтримки.
На противагу до того, що інколи говорили його опоненти, Липинський не мріяв про збереження старого, дореволюційного суспільного порядку й застарілих класових привілеїв. Він повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він уважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між “старою” і “новою” Україною і таким чином внести елемент тяглості в національне життя, розвиток якого характеризувався високим ступенем перерваності:
“...Не законсервовання дворянства, а тим менше поворот до давного стану, маємо ми на меті... Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше - помоскалене і спольщене дворянство - вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикане шляхетсько-козацької доби нашої державности мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники -останні могикани доби варязько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи єсть і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево, заким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю крут себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати” (с. 75)[121].
Липинський твердив, що тільки ті революції можуть досягти успіху, провід яких включає в себе дисидентську частину старої еліти. Він виводив цю концепцію зі своїх досліджень доби Хмельницького в Україні XVII ст.: саме участь руських аристократів піднесла козацьку революцію понад рівень просто жакерії і зробила можливим заснування української козацької держави.
Досвід всесвітньої історії, здається, підтверджує висновки Липинського. Досить легко навести підтверджувальні приклади з досвіду англійської, американської, французької та китайської революцій, а також національно-визвольних революцій XIX і XX ст. Сам Липинський покликався на російську революцію:
“...Мабуть і Ульянов не був би Лєніном, коли б у його житті і в жилах його ідейних помічників - Чичеріних, Бухариних, Калініних, Каменевих (начальник головного штабу - не Нахамкес) - не текла кров старого московського служилого дворянства, що оприччиною й терором врятувало й відбудувало московську державу за Грозного, за “смутного времени”, за Петра Великого - рятує й відбудовує й тепер під прапором большевизму пораз четвертий...” (с. 39).
Загальновідомо, що під час громадянської війни в Червоній армії служило більше колишніх царських офіцерів, аніж у Білій армії Колчака, Денікіна та Юденича, і що радянський апарат від самого початку ввібрав численних представників старорежимного управлінського персоналу. Тому ми
