Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Більшість нападів УПА, охоронних загонів повстанської армії та українських селян на волинських поляків відбулись у березні-квітні, липні — серпні та наприкінці грудня 1943 р. До липня 1943 р. УПА поглинула інші українські партизанські угруповання на Волині, налічувала вже майже 20 тис. вояків і могла проводити одночасні акції на всій волинській території[324]. Перше число газети УПА, що побачила світ того ж таки місяця, обіцяло «ганебну смерть» усім полякам, які залишились в Україні[325]. УПА була рішуче налаштована втілити свої погрози в життя. Протягом дванадцяти годин вночі з 11 на 12 червня УПА атакувала 167 населених пунктів. Цей напад випадково припав на православне свято святих Петра і Павла; попередній напад відомий як «Кривава Велика п'ятниця для ляхів»; ще один стався на Різдво. Оскільки католики святкують Різдво раніше від вірян східного обряду, воно дуже зручно відмежувало українців від поляків, які знайшли смерть у палаючих дерев'яних церквах: католицькі церкви спалювали до тла, а тих, хто намагався втекти, — розстрілювали. Загалом у 1943 р. УПА вбила майже 40–60 тис. мирних поляків[326]. До певної міри тогорічні напади були також частиною Голокосту волинських євреїв, невеликій кількості яких вдалося пережити зиму 1942 р. завдяки прихистку, який вони знайшли у польських селян із волинських сіл. Коли УПА знищувала польські поселення, вона вбивала й уцілілих у такий спосіб євреїв[327].
КІНЕЦЬ ПОЛЬСЬКОГО СЕЛА, 29 СЕРПНЯ 1943 РОКУ
Знищення одного волинського поселення може слугувати прикладом для розуміння долі сотень інших. Хоча історія окремо взятого села не може відобразити масштабів усіх вбивств, все ж вона може допомогти нам зрозуміти їхні методи та етапи цих вбивств глибше, ніж будь-яке узагальнення. В 1943 р. село Глибочиця Володимирського повіту на Волині мало майже 70 польських дворів. Воно було засноване наприкінці XIX ст. і залишалось польським селом під російською владою до проголошення незалежності Польщею. Як і сусідні українські села, воно не було ані надто заможним, ані особливо бідним — все залежало від торгівлі з навколишніми поселеннями, а жителі Глибочиці навіть долучались до роботи в українських кооперативах.
У 1939–1941 рр. Глибочиця всіляко чинила опір колективізації і була покарана місцевою радянською владою. Від літа 1941 р. село було під німецьким правлінням. При владі в Глибочиці ще від часів радянської окупації залишались українці, хоча тепер уже в ролі німецьких поліцаїв та чиновників. За нагоди вони постійно намагались вписувати поляків до списків осіб на вивезення на примусову працю до Німеччини. Відтак невдовзі половина польських родин села втратила найпрацьовитіших чоловіків. Також на польські плечі лягло значно більше стягнень, визначених німецькою владою. Влітку 1942 р. німецькі та українські поліцаї викрили та вбили більшість місцевих євреїв. Їх розстрілювали поодинці чи невеликими групами так, аби про це знало, чи навіть бачило на власні очі, місцеве християнське населення. Навесні 1943 р. українські поліцаї почали залишати німецьку службу та йшли в ліси до УПА. Ці нові українські партизани нападали на німецькі гарнізони й забирали у них зброю.
Відтепер УПА взяла цю територію під свій контроль. Для поляків різниця між повстанцями та німецькою владою була невеликою, оскільки при владі залишились ті самі люди з тією самою зброєю. І справді, спочатку влада УПА в Глибочиці мало чим відрізнялась від німецької, якщо не була ще суворішою. Вона роззброїла всіх поляків, склала списки членів їхніх родин і перевірила домівки, щоб жоден із них не зміг втекти. З'явився також припис, який зобов'язав польські родини забезпечувати повстанців провіантом. Польських чоловіків, які постачали товар, нерідко позбавляли життя, причому молодших з них, особливо освічених та талановитих, убивали поодинці, найчастіше замордувавши до смерті. Згодом до поляків з Глибочиці почали надходити чутки про знищення інших поселень, вночі вони навіть могли бачити на обрії заграви палаючих сіл. Попри це панувала думка, що чутки були надто жахливі, аби бути правдою, а якщо навіть і були правдивими, то нічого подібного тут трапитись не могло[328]. У серпні 1943 р. поляки ще мали надію, що встигнуть зібрати врожай до того часу, як треба буде втікати. Окрім природної схильності людей не вірити в неймовірне й такого звичного прагнення селян будь-що зібрати врожай, існувало ще три причини сподіватись на краще. По-перше, і так підказував власний досвід, до їхнього села було далеко, а транспортні засоби на той час були примітивними. По-друге, вцілілих після нападів було обмаль, і ті зазвичай прямували до поселень, більших за Глибочицю. По-третє, місцеві українці запевнили їх, що «добрих поляків», таких як вони, не «забиють» (використовуючи тодішню місцеву мову).
На світанку 29 серпня 1943 р. вояки УПА та українці з навколишніх сіл оточили Глибочицю й почали вбивати всіх її мешканців. Селян, що вже вийшли в поле, оточили та повбивали серпами. Це сполохало їхніх дружин, на яких чекала або куля, або смертельний удар іншим інструментом, або й перше, й друге разом. Такі події наробили достатньо галасу, тому декому вдалось втекти. Внаслідок нападу було вбито щонайменше 185 поляків: деяким стяли голови, інших повісили, комусь здерли шкіру чи вирвали серце із грудей, а когось спалили заживо; багатьох порубали на шматки підручними знаряддями, а дехто зазнав більшості цих тортур водночас. Зрештою, Глибочиця була знищена і зараз від неї не лишилось і сліду[329].
МСТИВИЙ КОЛАБОРАЦІОНІЗМ
Більшість поляків, що пережили терор на Волині, залишили свої домівки. Память про жахіття, вчинені над близькими, гарантувала готовність тисяч таких поляків за першої ж нагоди помститись за померлих. Часом за допомоги АК, а часом — німців, поляки створили сотні осередків самооборони[330], що відбили кілька українських атак і навіть закріпились у деяких більших поселеннях, таких як Гута Степанська. Існують документальні свідчення того, що часом бази самооборони були центрами польської пацифікації українських сіл. У самообороні брали участь і деякі з тих небагатьох євреїв, яким вдалося знайти прихисток у поляків у 1942 р. і врятуватися разом з ними у 1943 р. Для обох цих груп міста, контрольовані німцями, були оазою відносного спокою під час тогорічного пекельного волинського літа[331]. Німецька влада депортувала поляків на примусову роботу до Райху, що за тих умов видавалось не найгіршою долею. Свої лави поповнювали
