Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін

Інший поворотець, який взагалі не подав свого прізвища, довгі роки перебував ув'язненим у концтаборах Колима-Магадан. Він стверджує, що терени Колими мали 1951 р. 2, 3 млн. населення, з якого 1,1 млн. в'язнів, 200 000 адміністрації, політичних наглядачів та 80 000 т. зв. вільнопоселених. Із загального числа в'язнів 40 % — це політичні, з них до 54°/о — українці. Взагалі найбільша кількість в'язнів — це народи з поневолених Москвою країн.

Про наслідки амнестії 1955 р. поворотцеві нічого невідомо, бо в таборах їх не відчувалося. В'язні-українці морально дуже міцні і згуртовані та відзначаються великою релігійністю. Серед українців провідне місце майже в кожному таборі посідають бандерівці. Всі вони гостро наставлені проти росіян та московської окупації в Україні. Незалежно від національности, всі в'язні концтаборів, за виключенням «великоросів», прислухаються до думок бандерівців, а українці безпроволочно виконують їхні підпільні розпорядження. Поворотець переконаний, що в таборах існує підпільна бандерівська організація, яка керується з одного невідомого таємного центру.

На Колимі є мала кількість совєтської армії; в більшості це війська МВД. До 1951 р. в'язні працювали 10 годин денно, до 1953 р. — 9 годин, а тепер 8 годин. Під час великих морозів день праці на поверхні скорочується до 6 годин. Українці, що ув'язнені в концтаборах, це в більшості бандерівці, вояки УПА, вояки колишньої дивізії «Галичина», а також багато української молоді. 1954 року в'язні написали до ООН два листи, з яких один послано офіційно через совєтську пошту, а другий передано таємно. Листи були перехоплені, а МВД перевело слідство над всіми тими, хто підписав листи і засудили на кару смерти одного українця.

Свідчення ч. 13. Поворотець за національністю козак з Донщини, був на службі в козацькому корпусі, який воював проти большевиків. Перебував у концтаборах Прокоп'євська та його околицях. Він стверджує, що в районі м. Прокоп'євська розташована велика кількість концтаборів під загальним числом 525. Він знає 11 окремих концтаборів, в яких ув'язнено до 30 000 осіб. У таборі ч. 525/1 ув'язнено 300 мадярських офіцерів високої ранґи та 2 000 німецьких військовополонених. Усі вони працюють в копальнях.

Спецлагер 525/2 має ув'язнених офіцерів XV козачого кавалерійського корпусу та 700 німців, що служили в корпусі. В концтаборі 525/3 ув'язнені польські офіцери, до 2 000 осіб. Вони працювали в шахтах «Капітальная». В спецтаборі 525/4 ув'язнено козаків з козачого стану в Італії. В концтаборі ч. 525/5 ув'язнено совєтських вояків, які були в полоні в Фінляндії. Приблизна кількість їх — 3 500 осіб. На працю їх взагалі не виводять, бо вони призначені на винищення. Спецтабір ч. 525/6 тепер порожній. Раніше в ньому перебували совєтські вояки військово-полонені, які були у Фінляндії, а потім розстріляні. Спец-табір ч. 525/7 — жіночий. Має 3 000 ув'язнених жінок, серед яких найбільше українок, козачок, німкень, а потім югославок, болгарок, грекинь, румунок, італійок. Працюють в сільському господарстві.

Спецтабір ч. 525/8. В таборі ув'язнено офіцерів калмицького корпусу. Працюють на будівництві та в шахті ім. Калініна.

Спецтабір ч. 525/9 має ув'язнених 2 000 українців та козаків. Працюють на будові каналів та на лісозаготівельних працях.

Спецтабір ч. 525/10-11. Ув'язнено 11 000 українців і кавказців. Працюють на будові залізниці та в копальнях. Крім згаданих таборів, існують ще табори під загальним числом 247, які відомі під назвою «Ісправітєльно-трудовиє». Всіх їх нараховується 26.

Поворотець оповідає, що до праці в'язні виводяться виключно озброєним конвоєм з псами. Кожного дня конвой оголошує в'язням: «крок направо, крок наліво вважається втечею і конвой стріляє без попередження». В таборах увесь час була велика смертність, гробокопи не встигали копати могили. Щоб заохотити їх до праці, адміністрація таборів призначала кожному додаткові харчі — 1 кг. хліба та 250 гр. каші на день. 1948 року, як свідчить поворотець-козак, розпорядженням «ГУЛАГ-у» створено спеціяльно закриті концтабори для чужинців та тих совєтських громадян, які побували в Західній Европі. Вони розподіляються на дві групи і відомі під загальним числом 99/01 та 99/02. Таких таборів існує в СССР по 7 у кожній групі.

Свідчення ч. 14. Поворотець оповідає про табори в околицях Прокоп'євська. Він знає про існування 13 окремих концтаборів ч. 1-13. В кожному ув'язнено приблизно до 1 000-1 200 в'язнів. 1948 року в таборах був великий голод, на кожних 1 000 осіб вмирало 140, особливо в таборах військово-полонених.

Поворотець перед Прокоп'євськом перебував у концтаборах Кіровобаду. В 1945-48 рр. до Кіровобадлагуправління належали табори чч. 12, 27, 41, 45, 81, 91. Табори знаходяться 1200 метрів над рівнем моря. В таборі ч. 12 перебувало 1 200 в'язнів, а в чч. 41 і 45 — по 2 000. Підсовєтське населення було ув'язнене в таборах чч. 24, 26, 28. В'язні працювали на будові залізниці від Кіровобаду до Баяну, а з табору ч. 12 в копальнях заліза. Існують концтабори на р. Кура 350 км від м. Баку, які називаються Мінічаво. Табір ч. 1 мав 1 200 ув'язнених, табір ч. 3 — 900.

Свідчення ч. 15. Поворотець-жінка, 42 роки, має 5 дітей. Вона була 1945 року арештована без подання причини разом з дітьми на Чехо-Словаччині і вивезена в околиці Казань та поселена серед лісів в Свеніґовському районі. Вона власними руками збудувала собі (зліпила з землі) невеличке мешкання на одну кімнатку і працювала за наказом на лісорубці, а діти від 10 років віку — на будівництві залізниці. Разом з цією жінкою вивезено також і багато інших родин. На запит, чому їх вивезено, адміністрація ніякої відповіді не дала. Ніхто ані разу не запитував, чи мають харчі на життя, а також, звідки вони їх беруть. Вивезені не мешкали за дротами, а так би мовити, «вільно». Але за визначені межі замешкання вони виходити не мали права і мусіли щоденно працювати на призначених роботах. На початках всі вивезені живилися різними корінцями та грибами. Діти від п'яти до десяти років могли ходити до школи, де навчалися виключно російською мовою. Поворотець свідчить, що разом з нею в той час вивезено 45 родин, а потім ще велику кількість. Були старі і малі, але те не перешкоджало адміністрації всіх гнати до роботи. На початках ніяких харчів до лісу не привозилося, а коли хто мав гроші, міг купити харчі за 15–20 км від місця поселення, що можна