Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко
Характеризуючи літературно-мистецьке життя України в добу П. Скоропадського, слід зазначити, що воно було органічно пов’язане з попереднім 1917 р., коли розпочався процес духовного оновлення України. Зростання національної свідомості в суспільстві, широка мережа громадських культурно-освітніх установ, творчих організацій забезпечили подальший розвиток української культури, який підтримувався державним фінансуванням. Діяльність відділів Міністерства освіти і національної культури, що опікувалися розвитком українського мистецтва, літератури, театру, кінематографа, книговидання, сприяла зміцненню і поглибленню перетворень у всіх сферах духовного життя України й закладала міцний фундамент для подальшого піднесення української культури.
У пошуках військової опори: спроби відродження козацького стану в Українській Державі
У добу Української революції українські уряди, політичні партії, громадські організації, окремі національні діячі намагалися мобілізувати українців, апелюючи до козацьких традицій, славного козацького минулого України, повчальних зразків боротьби за свободу та незалежність. Упровадження «козацького ідеалу» мало різноманітні прояви: використання козацьких символів під час агітації та пропаганди; стихійні громадські й урядові спроби формування «козацьких», «вільнокозацьких», «січових» товариств та підрозділів; і, врешті-решт, відродження козацького стану за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Загалом ішлося про «використання козацької символіки як такого собі ідеологічного симулякру»375.
375
Кралюк П. Козацька міфологія України: творці та епігони. — Х., 2016. — С. 358.
Міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко
Революційна риторика мала бути простою і зрозумілою, а революційні символи загальновідомими і добре пізнаваними. Тому альтернатива «козацькій» риториці в революційній агітації та пропаганді навряд чи була. Серед знамен учасників стотисячної маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. були й такі: «Хай живе на Вкраїні вільне козацтво!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!»376 І хоча за закликами повернути «козацтво» стояли різні політичні сили, які вкладали в них різний зміст, головне, що у свідомості українців це асоціювалося з бажаною свободою, вільним життям, добробутом.
Українські лідери намагалися легітимізувати власні прагнення до національно-територіальної автономії внаслідок звернення до часів Б. Хмельницького. Уже перша відозва Товариства українських поступовців закликала до консолідації, покликаючись на найвідомішого гетьмана: «Одкиньмо на сей час усе, що роз’єднує, і пам’ятаймо тільки те, що нас єднає. Хай, як за батька Хмельницького, запанує у нас «воля і дума єдина»377. Делегація Центральної Ради в Петрограді в травні 1917 р., окрім політичних вимог, переймалася і поверненням до України «знамен та клейнодів (булави, бунчуків і т. п.), а також знамен городських українських полків»378. Центральна Рада, як колись козацькі гетьмани, ухвалювала універсали.
Військовослужбовці-українці російської армії також активно використовували козацьку термінологію та імена козацьких отаманів і гетьманів. Утворений у березні Український військовий клуб назвали іменем гетьмана Павла Полуботка379. Українізовані частини російської армії отримали гетьманські імена: П. Полуботка, Б. Хмельницького, П. Дорошенка, П. Сагайдачного. Змінилися і назви посад: солдати та офіцери іменували себе козаками і старшинами, а свої підрозділи — роями, сотнями, куренями.
Зрозуміло, що така «козацькість» була переважно зовнішньою, формальною і, до речі, не завжди відповідала реаліям минулого. Проте козацька «термінологія», доповнена згадками про «козацьку славу» і «часи Богдана Хмельницького», подразнювала свідомість, активізувала, спонукала до дій. Козацька символіка поряд з мало не сакральним ставленням до «батька» Тараса Шевченка слугувала простим і зрозумілим ідентифікатором «українськості», надто загальним, але чітким висловленням громадянської позиції.
Козацькі символи часто визначали не лише форму суспільної активності, а й її зміст. Селянство, яке не міркувало державно-правовими категоріями, розуміло започатковану Лютневою революцією демократизацію суспільного життя як повернення історичних форм народовладдя — віча, козацької ради, виборності керівництва380. До речі, саме цим можна пояснити активне використання «козацьких» атрибутів і в наступні роки: усіма українськими національними урядами, «батьками-отаманами» часів Директорії УНР і навіть більшовиками («червоне козацтво»)381.
Стихійна самоврядна ініціатива українців із перших днів революції часто мала «козацьке» забарвлення. Насамперед це стосується Вільного козацтва — парамілітарних сільських товариств, які об’єднувалися у волосні курені та повітові коші. Восени 1917 р. почали створювати також і міські загони вільного козацтва. Поширеним є твердження про 60 тисяч вільних козаків на початок жовтня 1917 р. І хоча цифра неточна і дискусійна (ішлося про загальну чисельність селян — членів козацьких товариств, а не чисельність більш-менш боєздатних добровольчих загонів), вона свідчить про масовість руху, а отже і вплив «козацької ідеї».
Окремі загони Вільного козацтва були активними і в охороні громадського порядку на місцях, стримуючи розгул злочинності, і в боротьбі з більшовицькими підрозділами взимку 1917—1918 рр. Але загалом Вільне козацтво організаційно не відбулося: з нього не вдалося створити ні нової міліції, ні нового війська. Хоча спроб було вдосталь — і урядових, і позаурядових.
У листопаді — грудні 1917 р. ні Генеральний секретаріат, ні Генеральна козацька рада (ГКР), створена в жовтні 1917 р. на І Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва, не змогли сформувати з чисельних, але розпорошених по селах, загонів Вільного козацтва ні сил для наведення порядку на місцях, ні бойових загонів, які б захистили українську владу від більшовицьких військ. Генеральна козацька рада, що осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе, і в січні 1918 р. її розігнав більшовизований армійський підрозділ.
Вирішальною причиною невдач як Генеральної козацької ради (П. Скоропадський, якого на з’їзді заочно обрали наказним отаманом, у жовтні—грудні 1917 р. безпосередньо справами Вільного козацтва не займався і передовірив керівництво ГКР І. Полтавцю-Остряниці), так і Генерального секретаріату була вузькорегіональна обмеженість прагнень та діяльності, що домінували у вільнокозачих загонах. Проявившись уже в період зародження, із часом ця тенденція посилювалася. Головні принципи організації вільного козацтва — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевого «автономізму» отаманів. Територіальна обмеженість дій або й бездіяльність отаманів були складником процесу самоізоляції та «автономізації» українських сіл.
До речі, П. Скоропадський стверджував, що ще в грудні 1917 р. зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями вільного козацтва (спроба поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати звенигородських вільних козаків проти більшовиків під власним керівництвом) були невдалими. Запізнілою і невдалою була і спроба міністра М. Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі Реєстрове Вільне козацтво на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходів, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім.
Не варто забувати й про настрої селянства, яке через призму власного розуміння понять «право», «закон», «справедливість», особливо схвально сприймало
