Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.
«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.
– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.
– Що це ти надумав, ага?[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!
– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.
Підійшов один із пастухів.
– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.
– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.
– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.
Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.
– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.
А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:
– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?
– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.
– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.
А пастухи за його спиною перешіптуються:
– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…
А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:
Мати твоя з авутів, батько твій рід веде Від білих, могутніх птахів. Будь-який джигіт Забуде багатство і розум заради тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Високий твій круп, суха твоя голова, З четвертого року на п'ятий – життя твоє, У день жорстокого бою – товариш мій, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Весна цвіла, коли йшов Ґир-ат. Очі твої в сльозах, копита в пилюці, Підла донька Пірси забрала тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди! Щастя було би сісти на тебе верхи, Зла стара баба викрала тебе, Друг твій, Ґероґли, страждає без тебе, Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!Та де там – не прискакав Ґир-ат!
– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов
