Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
За цих обставин британці зі зрозумілих причин були занепокоєні не тим, що росіяни можуть піти в наступ — політика Британії ґрунтувалася на припущенні, що радянська агресія може набути будь-якої форми, окрім війни, — а що американці відступлять. Меншість серед керівної партії лейбористів була б цьому рада, оскільки в питанні післявоєнної архітектури вірила в схильний до нейтральності європейський оборонний альянс. Але прем’єр-міністр Клемент Еттлі таких ілюзій не мав і в листі до свого колеги по партії, лейбориста Феннера Броквея, пояснив чому:
Дехто [у Лейбористській партії] вважав, що ми маємо зосередити всі наші зусилля на створенні Третьої сили в Європі. Дуже хороша ідея, нічого не скажеш. Але на той час для цього бракувало як моральних, так і матеріальних ресурсів. Те, що залишилося від Європи, було недостатньо сильним, щоб протистояти Росії самостійно. Для того щоб опиратися світовій потузі, потрібна була інша світова потуга… Якби не стримувальна сила американців, росіяни могли б легко спробувати просунутися вперед. Не знаю, чи стали б вони це робити, але не можна було не зважати на такий сценарій.
Та чи можна було розраховувати на американців? Британські дипломати не забули Акт про нейтралітет 1937 року[59]. І, звичайно, вони дуже добре розуміли неоднозначну позицію Штатів щодо заокеанських втручань, позаяк і самі дещо раніше її поділяли. Із середини XVIII століття аж до відрядження Британського експедиційного корпусу до Франції в 1914 році англійці полюбляли воювати чужими руками, не мали постійної армії, уникали участі в тривалих бойових діях на континенті й не тримали постійного контингенту на європейській території. У минулому морська держава, яка збиралася воювати в європейській війні силою солдатів іншої держави, могла шукати союзників серед іспанців, нідерландців, швейцарців, шведів, пруссаків та, певна річ, росіян. Але часи змінилися.
Саме тому в січні 1947 року Британія ухвалила рішення щодо впровадження власної програми ядерного озброєння. Його значення стане зрозумілим у майбутньому. В умовах перших післявоєнних років Британія могла щонайбільше сподіватися на те, що їй вдасться вмовити США на подальше залучення в Європі (що означало публічно декларувати підтримку ідей США щодо можливих домовленостей) і водночас співпрацювати з Радянським Союзом настільки, наскільки це ще можна було робити. Допоки страх німецького реваншизму переважав усе інше, Британія дотримувалася б такого курсу.
Однак уже на початку 1947 року стала зрозумілою хибність такої позиції. Чи був Радянський Союз реальною та нагальною небезпекою, усе ще було неясно (навіть у грудні 1947-го сам Бевін вважав Росію меншою загрозою, ніж відновлення Німеччини в майбутньому). Що було зрозуміло, то це те, що непевна ситуація в Німеччині, де економіка стала заручницею незавершених політичних переговорів, а британці зазнавали шалених витрат у своїй окупаційній зоні, не могла тривати довго. Німецьку економіку потрібно було відновлювати, за згоди совєтів чи без. Тому саме британці, які відвоювали дві довгі війни проти Німеччини від початку до кінця та сплатили за перемогу дуже високу ціну, підірвавши свою міць, найбільше прагнули завершити цей етап, встановити якийсь modus vivendi[60] і рухатися далі.
За кращих часів британці ретирувалися б на свої острови (власне, так само, як, за їхніми підозрами, хотіли зробити американці, втікши на свій континент) і полишили б безпеку Західної Європи на її одвічних захисників — французів. Ще в 1938 році це було основою британських стратегічних розрахунків: що на Францію, державу з найбільшою військовою силою на континенті, можна покластися не лише як на противагу німецьким амбіціям у Центральній Європі, а й навіть перед лицем майбутніх загроз із боку Радянського Союзу на Сході. Цей образ Франції, як «однієї з», чи то пак єдиної європейської супердержави, похитнувся в Мюнхені, але поза межами східноєвропейських посольств ще не був повністю зруйнований. Шок, який пройшов Європою в травні й червні 1940 року, коли велика французька армія зазнала поразки та впала під натиском німецьких танків над річкою Мез і в Пікардії, був ще сильнішим від того, що став повною несподіванкою.
Упродовж шести карколомних тижнів основоположні відправні точки, які визначали міждержавні відносини в Європі, змінилися назавжди. Франція припинила бути не лише великою потугою, а й просто потугою, та, попри всі зусилля де Ґолля, у пізніші десятиліття так і не повернула свою колишню міць. Після приголомшливої поразки в червні 1940 року настали чотири роки принизливої, ганебної, догідливої окупації, коли режим Віші маршала Петена виступав у ролі Урії Гіппа, а Німеччина — Білла Сайкса[61]. Хай що вони говорили публічно, французькі лідери і політики не могли не знати, що відбувається в їхній країні. Як було зазначено в одній внутрішній французькій аналітичній записці, виданій через тиждень після звільнення Парижа в 1944 році, «якби Франція стала жертвою насильства втретє в наступному поколінні, варто було б очікувати, що… вона назавжди припинила б своє існування».
Про це говорили кулуарно. Публічно ж французькі післявоєнні державні діячі та політики наполягали, що їхня країна має право вважатися членом переможної союзницької коаліції, державою світового масштабу, яка заслуговує на відповідне ставлення. Певною мірою цю ілюзію підтримували тому, що іншим державам було вигідно вдавати, ніби це правда. Радянський Союз хотів мати на Заході тактичного союзника, який поділяв би його недовіру до «англо-американців»; британці хотіли, щоб відроджена Франція обійняла своє місце в Європі та звільнила Велику Британію від континентальних зобов’язань; навіть американці бачили певні переваги (хоч і небагато) у тому, щоб дозволити Франції посісти місце за головним столом. Тож французи отримали постійне членство в новоствореній Раді Безпеки ООН, пропозицію розділити повноваження в спільних військових адміністраціях Відня й Берліна, а також (на вимогу Британії) окупаційну ділянку, яку відщипнули від американської зони на південному заході Німеччини, на суміжній із Францією території та набагато західніше радянської межі.
Та загалом ці заохочення сприймалися як подальше приниження і так присоромленої країни. Тож
