Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Проте прийняття ОУН тоталітарної ідеології означало відхилення від найшляхетніших традицій дореволюційного українського руху, свідчило про зниження рівня політичної культури, інтелектуальну нікчемність і притуплення морального відчуття української спільноти. Зокрема, це перешкоджало встановленню дружніх відносин співробітництва з іншими національностями з-поза меж країни, чи тими, що жили на українській землі як меншості.
Як ці зауваги стосуються українсько-єврейських взаємин? Під час німецької окупації, яка тривала від 1941 до 1944 року, Україна (як і інші країни під владою Гітлера) стала ареною безпрецедентної трагедії: масового винищення єврейського населення. Головна відповідальність лежить, безперечно, на нацистській Німеччині. Але яка була реакція українців на ці страшні події? Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів. Ми також знаємо інших українців, які ризикували своїм життям, допомагаючи своїм єврейським сусідам і переховуючи їх. Проте в обох випадках це були приклади індивідуальних вчинків, які не складалися в колективну політичну позицію. Хто міг стати на таку позицію? Україна, на відміну до інших країн, що перебували під німецькою окупацією, не мала свого еміграційного уряду у таборі союзників, уповноваженого виступати від імені нації. Очевидно, проти жорстокості німців не могли протестувати “легальні” українські інституції, яких окупаційна влада терпіла постільки-поскільки і які за найважчих умов вели допомогову і культурну роботу. Але водночас існувало українське націоналістичне підпілля, що мало добре розвинену організаційну мережу, підпільну пресу та військові підрозділи, 1944 р. сформовано навіть зародковий підпільний уряд, названий Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). Усю цю діяльність контролювали фракції ОУН. Підпілля часто видавало різноманітні звернення і прокламації до населення. Тому націоналістичне підпілля було цілком спроможне засудити жорстокості німців щодо євреїв і заборонити українському населенню брати будь-яку участь у цих злочинах Неможливо сказати, скільки єврейських життів це врятувало б, але моральне й політичне значення, яке мав би цей акт, самоочевидне. Однак, відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуації, коли мовчання морально невиправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність — риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами.
Я доходжу висновку, що євреї цілком слушно не довіряють українцям, доки ті не спромоглися очистити свої лави від тоталітарних елементів. Надію на покращення вселяє та обставина, що національний дисидентський рух в Українській РСР, що заявив про себе в останнє десятиліття, виявляє виразно свободолюбивий і гуманістичний світогляд. З другого боку, у політичному житті української діаспори все ще домінують епігони інтегрально-націоналістичного руху 1930–1940-их років. Недавні симптоми змін у політичних переконаннях української еміграції зумовлені стимулюючим впливом ідей вітчизняних дисидентів і появі нового покоління, повністю вивченого у західних школах. Якщо ця обнадійлива тенденція зміцніє, тоді нарешті настане час для поважного українсько-єврейського діалогу.
Перейдімо тепер до розгляду головної скарги українців на євреїв. Вона полягає в тому факті, що українські євреї, акультуризуючись, у переважній більшості прийняли російську мову й культуру, сприяючи таким чином русифікації українських міст. Професор Гітельман торкається цієї проблеми, але вона вимагає деяких додаткових зауважень.
Варто, по-перше, відзначити, що ця проблема не нова. Вона бере початок ще в дореволюційні часи, коли євреї на Україні стали виходити зі своєї традиційної ізоляції, яка визначалася суворим дотриманням релігійної ортодоксії та ритуальних обрядів. Наведу фрагмент зі щоденника Євгена Чикаленка, відомого громадського діяча та видавця першої україномовної щоденної газети “Рада” у Києві. Цей запис зроблено у 1909 р., під час його поїздки у сільську місцевість:
“Прості, неосвічені жиди говорять зо мною як із усіма, доброю народною мовою і себе називають “жидами”, а більш-менш інтелігентні (“цибулізовані”) уперто говорять по-російському і себе називають “євреями”.
Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за “чудачество” з мого боку. А я їм часто кажу: “Дивуюся, чому правительство тіснить Вас і обмежує в правах, коли Ви єсте єго агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста, містечка, як обмосковили їх жиди”. Вони це вислуховують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство”[117].
Не важко дати соціологічне пояснення цього явища. Зрештою, міські етнічні українці теж легко піддавалися русифікації, і було б нерозумно чекати від євреїв більшого рівня спротиву. Можна показати це на прикладі інших географічних регіонів. За правління Габсбургів євреї Богемії і Моравії у мовному та культурному відношенні прилучались радше до німців, аніж до чехів. Уродженець Праги Франц Кафка був німецьким, а не чеським письменником. Це не завадило пізніше чеським євреям стати лояльними громадянами Чехо-Словацької республіки. Така ситуація вимагає від української сторони терпіння та стриманості. Це не означає, що українці змиряться з теперішньою ситуацією і сприймуть її як “нормальну” на довшу перспективу. Для національної меншості морально невиправдано і, можливо, політично нерозумно нехтувати життєвими інтересами й законними вимогами корінної нації та перетворюватись на співучасника деспотичного імперського володаря. На теперішній час вистачило б, якщо б єврейська громадська думка звернула увагу на цю скаргу українців та визнала її обгрунтованість. Це могло б стати першим кроком до майбутнього розв’язання тієї проблеми.
Ця проблема не обмежується територією України, вона має міжнародний вимір. Маю на увазі той факт, що в західних країнах, особливо у Північній Америці, євреї явно стали знаряддям поширення проросійських симпатій. Можна з певністю сказати, що в Сполучених Штатах єврейські вчені, письменники та журналісти у ролі добровільних пропагандистів надали більше послуг російській справі, аніж справжні росіяни.
Попереднє твердження вимагає деяких застережень і пояснень. Російська нація є і надалі налишатиметься однією із найбільших націй світу, яка володіє багатою літературою, музикою тощо. Тому співчутливий інтерес до російської культури зрозумілий і законний. Але я маю на думці інше. Ми стикаємося
