Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Тендерний підхід як стратегічний напрям насамперед має упроваджуватися через дотримання органами державного управління таких умов своєї діяльності: підтримка природної ролі, яку відіграють жінки у стабільному розвитку; визнання того, що результати політики істотно впливають на розвиток жінки і чоловіка як особистостей; створення умов, за яких у всіх сферах суспільного життя державна політика базуватиметься на даних, деталізованих за статтю; забезпечення рівного доступу для жінок і чоловіків до державної служби; забезпечення рівної участі у справедливому розподілі ресурсів між чоловіками і жінками; надання жінкам права особисто визначати свої потреби, виражати сподівання, набувати професійних навичок, досвіду, соціальної впевненості та значущості нарівні з чоловіками.

Коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного розвитку, під цим поняттям можуть розумітися: а) формальна рівність (рівність юридична, закріплена законодавчо); б) рівність можливостей (надання певної законодавчо закріпленої переваги певній соціально-демографічній групі для створення однакових з іншими групами умов на старті); в) рівність результату (цілеспрямоване забезпечення ліквідації для всіх суб’єктів перешкод, які можуть бути зумовлені попередньою дискримінацією).

Важливим аспектом подолання колізій у сфері правового регулювання тендерних відносин є проблема глобалізації гендерного рівноправ’я. Процес глобалізації виявляється у трансформації проблеми прав людини із суто національного рівня у площину міжнародного права.

Стаття 25.

Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Громадянство як усталений, стійкий, постійний, загальний правовий зв’язок особи з певною державою означає перш за все визнання за цією особою усієї повноти прав і свобод, які передбачені в Конституції України та поточному законодавстві. Громадянство є одним з елементів правового статусу переважної більшості осіб, які на законних підставах мешкають чи перебувають на території держави, і одночасно передумовою володіння правами та свободами у повному обсязі. Саме тому припинення громадянства означає суттєве звуження обсягу прав і свобод особи. Відмова держави від одностороннього припинення громадянства шляхом його позбавлення є однією з найважливіших ознак її демократичного характеру.

Інститут позбавлення громадянства істотно відрізняється від втрати громадянства. Позбавлення громадянства містить у собі елемент сваволі та дискримінації й означає право держави на власний розсуд, без будь-яких правових обмежень, без дотримання правової процедури, в односторонньому порядку, самостійно вирішувати питання про можливість подальшого існування такого усталеного правового зв’язку особи з державою, як громадянство. При цьому держава не зобов’язана також враховувати думку самого громадянина з цього приводу. Такий підхід призводить до спотворення демократичного змісту взаємовідносин у системі «людина — держава» та «громадянське суспільство — держава», перетворює їх у нерівноправні, адже у будь-який момент особа може втратити значну кількість своїх прав за штучними та надуманими підставами (у тому числі, як свідчить історія, з огляду на громадянську позицію чи політичні переконання особи) або й взагалі без будь-яких підстав та пояснень, внаслідок чого людина стає беззахисною перед сваволею посадовців. Протягом усього радянського періоду нашої історії законодавство передбачало позбавлення державою радянського громадянства й використовувалося перш за все як один із засобів боротьби з інакомислячими та інакодумством. Свого часу громадянства СРСР були позбавлені Л. Троцький, П. Іригоренко, О. Солженіцин, О. Зінов’єв, В. Войнович, Р. Ростропович, В. Аксьонов, В. Корчной, І. Ратушинська, Ю. Любимов та інші відомі письменники, митці, державні та громадські діячі. У 1967 р. навіть було ухвалено секретний за формою та дискримінаційний за змістом Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про вихід з громадянства осіб, які переселяються з СРСР до Ізраїлю», згідно з яким зазначені особи позбавлялися громадянства СРСР з моменту виїзду за кордон.

Втрата громадянства є демократичним інститутом, оскільки поточне законодавство закріплює вичерпний перелік підстав для втрати громадянства, що унеможливлює їх свавільне розширення. До того ж громадяни мають можливість знати, яка саме поведінка не є бажаною для держави, суперечить інтересам суспільства, і можуть скорегувати її або утриматися від здійснення певних дій. Законодавство передбачає такі підстави втрати громадянства України: 1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави (стосовно поняття добровільності набуття громадянства іншої держави — див. коментар до ст. 4 Конституції України); 2) якщо особа була прийнята до громадянства України внаслідок обману, подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо громадянин України добровільно вступив на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою (ст. 19 Закону України «Про громадянство України»). Датою припинення громадянства України у зазначених випадках є дата видання відповідного указу Президента України про втрату громадянства певного особою.

Однак, якщо виконання вимог пунктів 1, 3 потягне за собою набуття громадянином України статусу особи без громадянства (апатрида), тоді зазначені положення не можуть застосовуватися (2 ст. 19 Закону України «Про громадянство України»),

Право змінити громадянство також є ознакою демократичного характеру держави, оскільки означає для особи можливість відмовитися від захисту своїх прав з боку однієї держави та обрати громадянство тієї держави, захистом якої вона хотіла б користуватися у подальшому. При цьому не має значення, що саме спонукало особу змінити громадянство та якими є мотиви такого рішення. Ніхто, у тому числі й посадовці, не мають права вимагати від особи будь-яких усних чи письмових пояснень щодо прийнятого нею рішення змінити громадянство. Визнання зазначеного права покладає на державу обов’язок, по-перше, не створювати для особи надмірних обмежень та перешкод у зв’язку з наміром обрати інше громадянство, по-друге, забезпечити постійне здійснення належного та достатньо ефективного контролю за реалізацією цього та інших прав громадян, по-третє, створити належні умови для їх здійснення. Тобто наявність права змінити громадянство становить цінність, по-перше, сама по собі як одна з головних ознак демократичної держави, по-друге, оскільки спонукає державу дотримуватися мінімальних стандартів прав людини, яких уже досягли інші держави.

Зміна особою громадянства передбачає два етапи: вихід з громадянства однієї держави та набуття громадянства іншої держави. Підстави виходу з громадянства України закріплено у ст. 18 Закону України «Про громадянство України». За загальним правилом вийти з громадянства України може особа, яка виїхала на постійне проживання за кордон. Однак в окремих випадках з громадянства України може вийти і особа, яка мешкає на її території. Так, дитина, яка набула за народженням громадянство України, якщо на