Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Українська ситуація була ще гіршою. Вони не мали держави, яка могла б створити офіційну армію, і лише крайні праві заявляли про свою діяльність у цій царині. Швидкі та драматичні зміни в політичному представництві українського громадянського суспільства стали визначальними для розвитку подій після 1943 р. Як уже згадувалось, у міжвоєнній Польщі терористична ОУН була значно меншою організацією, ніж демократичне УНДО. Проте після того як УНДО та інші українські політичні партії припинили своє існування під час війни, саме ОУН залишилась єдиною політичною організацією в Західній Україні. Навесні 1941 р. вона розкололась надвоє: з'явились ОУН(Б) (Бандери) та ОУН(М) (Мельника). Частина під проводом Мельника об'єднала старших та освіченіших людей; Степан Бандера очолив групу молоді, що прагнула рішучих дій. Із протистояння мельниківців та бандерівців у 1940–1941 рр. ОУН(Б) вийшла провідною національною організацією. Однак після того як вона перемогла ОУН(М) у братовбивчій війні, нацисти обезголовили ОУН(Б). Після проголошення ОУН(Б) незалежності України у Львові в червні 1941 р. німці заарештували Бандеру, а в 1941–1942 рр. вони знищили майже чотири п'ятих керівної верхівки ОУН(Б). У результаті в 1943 р. найвпливовішим виразником українських політичних прагнень була радикально налаштована частина терористичної організації, створена на зразок воєнізованої таємної групи, на чолі якої стояла переважно недосвідчена молодь[298].
Саме ця ослаблена ОУН(Б) під проводом Миколи Лебедя, а згодом Романа Шухевича, здійснювала в 1943 р. чистки волинських поляків. Хоча навіть на той час ОУН(Б) не була ані першим, ані єдиним виразником української політики на Волині, де існувало ще дві українські партизанські армії: автентична УПА Тараса Бульби-Боровця, найдосвідченішого серед партизанських керівників, що відмовився від практики масових етнічних чисток як засобу розв'язання польського питання[299], та загони ОУН(М), що, як вже зазначалося, воювали з ОУН(Б). До початку 1943 р. ОУН(Б) зламала опір обидвох супротивників і залучила їхніх вояків до власної УПА. Тим часом партизани, наближені до ОУН(Б), вбили десятки тисяч українців за їх імовірний зв'язок із Боровцем чи Мельником. Хоча ніхто ще не досліджував цього питання, але видається, що в 1943 р. УПА вбила стільки ж українців, скільки й поляків[300]. Готовність ОУН(Б) зраджувати та нападати зненацька на своїх українських суперників, успішне залучення до співпраці колишніх поліцаїв та привабливість радикальних цілей цієї організації для місцевої молоді перетворили в 1943 р. ОУН(Б) на провідну силу на Волині.
Отже, лише одна група українських партизанів хотіла очистити Волинь від поляків. Вона з'явилась під час світової війни й завдячувала своїм успіхом особливостям польської військової поразки, геноциду та руйнуванню громадянського суспільства. У квітні 1943 р., коли голова ОУН(Б) Микола Лебедь запропонував «очистити всю повстанську територію від польського населення», акцію, що абсолютно змінила українсько-польські відносини, йому було лише тридцять три роки[301]. Незріла національна тактика Лебедя, молодої людини, визначальним досвідом якої був геноцид, зумовила подальший перебіг подій на Волині та заклала підгрунтя для українсько-польської війни. Проте, хоча війна й сприяла певним групам та стратегіям, слід зауважити, що в 1943 р. доленосні рішення приймали саме керівники ОУН(Б) і ніхто, крім них. Доцільність прийнятих рішень визначалась стратегією, розробленою певними особами для конкретної ситуації.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТАКТИКА: ОУН(М)
Ознайомившись з обставинами та дійовими особами, варто зосередити увагу на часі. Після поразки німецьких військ під Сталінградом тактика етнічних чисток стала частиною стратегічного завдання ОУН(Б) — національного визволення. Щоб зрозуміти цю тактику, варто звернути увагу на дії ОУН(М), що саме в цей самий час відновила співпрацю з німцями; останні тепер відступали й були готові масово озброїти українців. Цим і скористалась ОУН(М). Майже 80 тис. українців, заохочувані мельниківцями та сповнені бажання уникнути роботи в Райху, добровільно вступили до лав дивізії СС «Галичина». З-поміж них лише 11 600 осіб зналися на військовій справі, а тому їм бракувало офіцерів. Сам митрополит Шептицький, відомий тим, що переховував євреїв, вважав, що дивізія СС «Галичина» могла стати основою нової української армії. Навіть його духовний сан, який Шептицький прийняв ще замолоду, не міг змінити його думки стосовно потреби держави у війську. Митрополит був братом генерала, який доклав зусиль до створення польської армії, що здолала спротив Західноукраїнської Народної Республіки у 1920 р. Саме тому Шептицький з власного гіркого досвіду розумів, що українська держава без війська неможлива. Підтримка ним створення української дивізії СС змушує зважати на засадничу проблему української стратегічної позиції та на безвихідні кроки, яким навіть толерантні особи знаходили виправдання[302].
Дивізія СС «Галичина» розпочала свою діяльність зі знищення кількох польських поселень взимку та навесні 1944 р. Найвідомішою її операцією стало спалення Гути Пеняцької в лютому 1944 р. та вбивство майже п'ятисот її мешканців[303]. Дивізію не залучали до жодної значної акції зі знищення євреїв, оскільки виконання «Остаточного Розв'язання» на той час уже було закінчено. Майже всіх євреїв Галичини та Волині було знищено протягом 1942 р.: переважну більшість волинських та частину галицьких євреїв вбили поодинці одразу біля їхніх домівок, або ж масово — в найближчих лісах та полях; решта євреїв Галичини загинули в таборах смерті Белжець, Аушвіц, Треблінка, Собібор, Майданек. Так скінчилась єврейська історія Галичини. Жодного єврея не лишилось не лише в таких великих містах, як Львів, а й у містечках на кшталт Бродів — колись найбільшого єврейського поселення в Галичині. Саме під Бродами в липні 1944 р. дивізія СС «Галичина» зазнала поразки від Червоної армії. Згодом її реорганізували, залучивши нових добровольців, і відправили до Словаччини та Югославії придушувати антинімецькі повстання; так українські націоналісти, які мріяли створити українську державу, за чужим наказом залишили власну батьківщину, щоб придушити подібні намагання інших. Багато хто з солдатів дивізії СС «Галичина» втік, чимало з них — до УПА ОУН(Б). З черговим відступом німецьких військ колабораціонізм ОУН(М) втратив свою стратегічну привабливість, швидко залишившись без підтримки. Коли ж сам Андрій Мельник почав шукати нових покровителів, його заарештувало гестапо.
До дивізії «Галичина» прикута особлива увага, оскільки СС була найжорстокішою організацією гітлерівської держави й головним організатором «Остаточного Розв'язання». Деякі українські націоналісти вбачають у дивізії інституційне втілення українських прагнень, а сьогодні, в незалежній Україні, уніформу вояків дивізії СС «Галичина» можна побачити у львівських музеях на виставках, присвячених українському націотворенню. Тисячам колишніх вояків дивізії вдалося здатись у полон американцям чи британцям у Німеччині. Ветерани дивізії в Італії уникли репатріації до Радянського Союзу завдяки зверненню по допомогу
