Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

Філіппо рухався від лівого економічного націоналізму Шевенмана до «Національного фронту» шляхом Жана-Іва Галлу, колишнього члена «Національного фронту», який першим заявив про переорієнтацію партії на економіку робітничого класу. 2011 року Марін Ле Пен найняла Філіппо для управління своєю президентською кампанією та розроблення передвиборчої платформи. Економічна платформа (за винятком спеціальних преференцій корінним французам щодо соціальної допомоги та зайнятості) могла бути написана Шевенманом. «Марін Ле Пен просуває програму Жана-П’єра Шевенмана», — сказав Філіппо Le Monde 2012 року[337]. По суті, вона була значно лівішою за чимало програм соціал-демократичних і соціалістичних партій у Європі та Демократичної партії в США.

Ця платформа, яка й досі є офіційною позицією партії, вимагала «стратегічного плану реіндустріалізації», мит і квот для захисту від «недобросовісної конкуренції», відокремлення комерційної діяльності банків від інвестиційної, податку на операції купівлі на фондових біржах, націоналізації проблемних банків, «обмеження» на списання грошей із кредитних карт, відмови від скорочення соціальних витрат і приватизації суспільних послуг, однакової якості доступу до охорони здоров’я незалежно від доходу чи місця проживання та відхилення спроб Європейського Союзу нав’язати сувору економію. Як було зазначено в платформі, ЄС призвів до «відкритих кордонів, що стимулюють перенесення виробництв, безробіття, диктатуру ринку, руйнування суспільних послуг, незахищеність, бідність і масову імміграцію». У платформі провину за грецьку боргову кризу покладено на «еліту, яка хоче вигодувати нового мінотавра, щоб зберегти євро». «Національний фронт» вимагав «перегляду» відносин Франції та ЄС і проведення референдуму щодо євро[338].

Нова програма економічного націоналізму від «Національного фронту» стала таким же невіддільним складником привабливості партії, як і її опозиція до масової імміграції. Уся програма партії тепер підпорядковувалася концепції захисту суверенітету Франції — наслідуючи Шевенмана та ранішого де Голля, новим слоганом партії визначили слово souverainiste[339]. У передвиборчому буклеті Марін Ле Пен[340] позиція щодо імміграції (вимога на 95 % скоротити кількість в’їздів на рік) була вміщена на 7 сторінці, після позиції щодо прав споживачів, євро, робочих місць, фінансів, пенсій і судочинства. Усі разом ці вимоги встановлювали межу між «маленькими людьми» «Національного фронту» та істеблішментом, який Марін Ле Пен насмішкувато називала UMPS (поєднуючи UMP[341]Ta PS[342]). Вона наполягала, що її партія не є «правою». Як проголошувалося на плакатах кампанії, партія не є «пі gauche, пі droite» — ані лівою, ані правою. Це знову ж таки вписується у профіль популістів.

Першою перевіркою для нової політики «Національного фронту» та Марін Ле Пен як кандидата стали президентські вибори 2012 року. Ле Пен посіла третє місце із 17,9 % голосів, що більше, ніж будь-коли отримував у першому турі її батько. Партія досягла значно вищих показників, ніж зазвичай, серед виборців віком від 18 до 24 років (26 %), офісних працівників (23 %), «синіх комірців» (28,6 %) і людей із середньою освітою (27 %). Вона отримала гірші результати серед літніх людей, висококваліфікованих працівників, управлінців, людей із вищою освітою та парижан[343]. Результатам Марін Ле Пен, можливо, посприяло те, що громадськість була нажахана стріляниною в Тулузі. Однак під час наступних перевірок партія виграватиме не лише від нових терактів, але й від дедалі більшої непопулярності уряду Франсуа Олланда.

Франсуа Олланд, перший французький президент-соціаліст після Міттерана, посів цей пост у травні 2012 року, коли рівень безробіття становив 9,7 %. На першому мітингу під час кампанії він пообіцяв бути жорстким до банкірів (фінанси — «мій ворог», проголосив він) та знизити у Франції рівень безробіття. Олланд також пообіцяв покінчити з прихильністю Меркель і Саркозі (яких охрестили «Меркозі»[344]) до суворої економії, а 2010 року на основі їхніх розробок стисло виклав іще суворішу версію Пакту ЄС про стабільність. Але поза межами додаткового податку на мільйонерів (який Олланд скасував, коли той не приніс значних надходжень) він відмовився від своїх обіцянок порвати із неоліберальною традицією[345].

Рівень безробіття підвищився до понад 10 %, і Олланд під тиском ЄЦБ, що вимагав скорочення Францією дефіциту держбюджету до 3-відсоткової межі, здійснив свій кардинальний розворот. Він уже облишив будь-які спроби переконати Меркель послабити підтримку суворого дотримання Пакту про стабільність в усьому ЄС. Тепер, оголосивши, що він став «соціал-демократом», а не «соціалістом», Олланд запропонував наслідувати приклад Німеччини, яка раніше намагалася скоротити частку доходу, що йде на зарплати, а не на прибутки, за допомогою надання бізнесові щедрих податкових пільг і одночасного скорочення соціальних витрат. Олланд назвав свій новий підхід pacte de responsabilité — пактом відповідальності — між урядом і роботодавцями. Теоретично в обмін на ці податкові пільги бізнес мав би найняти більше працівників.

Заходи Олланда відштовхнули його власний електорат серед робітників, а безробіття помітно не скоротили. Під час першої великої перевірки — муніципальних виборів 2014 року — Соціалістична партія втратила владу в 113 містах і містечках, не перемігши в жодному з міст, які вона раніше не контролювала. «Національний фронт» отримав надзвичайно високі результати. Він набрав 8 % від загальної кількості голосів навіть попри те, що висунув кандидатів лише в шостій частині муніципалітетів. «Національний фронт» здобув кілька важливих символічних перемог, зокрема пост мера в Енен-Бомон, колишньому шахтарському містечку на півночі, яке завжди контролювали соціалісти і яке входить до складу Hop—Па-де-Кале