Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
На той час кілька тисяч українців уже скоїли політичні вбивства і далеко не задля власних інтересів, а в ім'я тисячолітнього Райху Адольфа Гітлера. «Остаточне Розв'язання» вже навчило їх, що масові вбивства цивільного населення можна вчинити за умови чіткої організації та наявності в потрібний час людей, готових стріляти в чоловіків, жінок і дітей. Хоча табори смерті, такі як Собібор, були достатньо близько, наприкінці 1941 і у 1942 рр. євреїв Волині не вивозили туди, а виводили в чисте поле та вбивали за допомогою куль, а не в душогубках. Село за селом, місто за містом — давню цивілізацію стирали з лиця землі. Візьмімо хоча б волинське містечко Острог, про яке вже згадувалось як про центр ранньомодерної полеміки стосовно християнської реформи. Крім того, воно було історичним осередком юдейського шкільництва: повстання Хмельницького 1648 р., що поклало край східнослов'янському відродженню у старій Речі Посполитій, описав випускник саме острозької єшиви. Твір Натана Гановера «Глибокий мул» виявився страхітливо пророчим. Острог став одним із перших міст на Волині, до якого дісталося «Остаточне Розв'язання» а дві третини його євреїв було вбито вже до кінця 1941 р. — ще до того, як були створені гетто[289].
У другій половині 1942 р., тільки-но євреїв, які залишились живими, ізолювали в гетто, німецька СС розпочала свої головні акції за підтримки української та німецької поліції. Міщан єврейського походження вивозили з гетто за кілька кілометрів до кар'єрів, де есесівці роздягали їх, забирали їхні речі, змушували лягати на землю й розстрілювали з кулеметів. Обов'язком українських поліцаїв було вбивати євреїв, які могли втекти зі знищуваних гетто дорогою до страти, а також тих, хто вижив після кулеметних черг. Хоча про перебіг «Остаточного Розв'язання'' у невеликих містах і селах відомо менше, там українська поліція відігравала вагомішу роль. Як наслідок, майже 12 тис. українських поліцаїв допомогли 1 400 німецьких поліцаїв знищити до 200 тис. волинських євреїв. Хоча безпосередня участь українських поліцаїв у вбивствах була невеликою, саме вони стали тією робочою силою, яка уможливила Голокост на Волині і до грудня 1942 р. допомагала втілювати його в життя[290].
Наступної весни, у березні — квітні 1943 р., фактично всі українські поліцаї залишили німецьку службу і приєдналися до українських партизанів Української повстанської армії (УПА)[291]. Одним із їхніх головних завдань стало очищення Волині від поляків. Останні схильні приписувати успіх цієї операції УПА вродженій українській жорстокості, проте це радше було відлунням нещодавніх подій. Люди навчаються робити те, чому їх наставляють, і добре виконують те, що вже неодноразово проходили. Українські партизани, які масово винищували поляків у 1943 р., наслідували тактику, яку опанували під час участі в Голокості 1942 р.: ретельне попереднє планування та вибір місця, переконливе заспокоєння місцевого населення напередодні, несподіване оточення поселень, а потім — знищення людей. Цій техніці масових убивств українці навчилися від німців. Саме тому етнічні чистки, що їх здійснювала УПА, були настільки ефективними, а волинські поляки у 1943 р. були такими ж безпорадними, як і волинські євреї у 1942 р. Тому однією з причин початку кампанії проти поляків саме на Волині, а не в Галичині, було те, що тут українська поліція відігравала важливішу роль під час «Остаточного Розв'язання». Це пов'язує геноцид євреїв та винищення поляків, адже в такий спосіб пояснюється присутність на Волині декількох тисяч українців, які мали досвід геноциду. Однак чому українські націоналісти вирішили винищити поляків на Волині? Як трапилось, що люди з подібними намірами мали змогу віддавати накази про етнічні чистки поляків у 1943 р.? Якщо у 1942 р. українські поліцаї отримували від німців накази вбивати євреїв, тоді від кого вояки УПА, переважно ті самі люди, отримували накази вбивати поляків роком пізніше?
ОБЕЗГОЛОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Деморалізація і знищення української та польської еліти були, напевно, найважливішою причиною українсько-польського конфлікту. Депортації та вбивства під час першої радянської окупації (1939–1941 рр.) обезголовили польське та українське суспільства. Проте найбільше від них постраждали поляки та євреї, бо серед українців тоді було ще багато неосвічених людей. Щонайменше 400 тис. громадян Польщі було заарештовано та депортовано з колишніх східних польських територій до Казахстану та Сибіру. Це були переважно державні посадовці та фахівці, внаслідок чого цілі населені пункти залишились без компетентних осіб та моральних авторитетів. 1939 року за наказом Сталіна НКВС замордував понад 20 тис. освічених поляків, полонених Червоною армією, зокрема, майже половину польського офіцерського корпусу. Близько 700–900 з них були євреями, що свідчить про те, що серед польських офіцерів були також особи єврейського походження. Ці злочини нагадують насамперед про розстріли в Катинському лісі, але людей знищували і в інших місцях. Під час відступу з Галичини та Волині у 1941 р. підрозділи НКВС розстріляли тисячі місцевих поляків, українців та євреїв[292]. Від 1939 р. на німецькому боці, в Генерал-губернаторстві, нацисти страчували польську інтелігенцію та ув'язнювали підозрілих українців. Німецькі репресії спричинили також злочини, які неможливо забути: наприклад, коли польські капо[293] вбили в Аушвіці двох братів лідера українських націоналістів Степана Бандери[294], або коли поляки знищили 394 лідерів української громади в Холмському повіті за їхню співпрацю з німцями. Як визнавали діячі ОУН, саме такі дії націоналізували україномовне населення регіону[295]. З іншого боку після вторгнення до Радянського Союзу в 1941 р. вже німці заарештували українську еліту Галичини та Волині, зокрема, й українських націоналістів. Десятки арештів викликало й проголошення оунівцями незалежності України у червні 1941 р. Окрім того, принаймні одного разу, радянські партизани спровокували німців на вбивство кількох сотень освічених волинських українців[296].
Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 р. це винищення еліти збіглося з мілітаризацією українського та польського громадянського суспільства. Під час війни в обох випадках політичні інституції, як-от партії чи уряди, втратили функції владних структур; їм на зміну прийшли військові організації — партизанські армії чи місцеві загони самооборони[297]. Хоча Армія Крайова
