Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Вони довго стояли у затінку під грушею, вели тиху розмову, міркували, як жити, де сіяти озимину, як вигідніше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б і далі, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
— Досить вам, хлопці! Обідати пора!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1
В суботу, перед вечором, князь Ігор з князями та дружиною прибув до Путивля, своєї другої столиці, яку він дуже любив. Послані заздалегідь гінці сповістили про перемогу над ханом Обовли — і над високими путивльськими горами, над усім містом та зеленим Засейм’ям гучно залунав з церковних дзвіниць урочистий благовіст.
Княгиня Євфросинія з дітьми та юною княгинею Ольгою Глібівною, жоною Всеволода, котра прибула з Трубецька, ждала переможців на майдані, перед міською брамою. Побіля княгинь, але тримаючись трохи позаду, стояв разюче схожий на Ярославну вродливий чоловік років тридцяти трьох. Чорна оксамитова шапка з малиновим верхом відтіняла блідість його чола, з-під розстебнутого легкого каптана, розшитого канітеллю, виглядала блаватна кошуля, а на ногах жовтіли легкі літні чоботи. Його ліва рука лежала на держакові меча, а він сам, виструнчившись, напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з коня і розставивши для обіймів руки, швидко наближався до княгині та дітей.
Ігор не помічав його, як не помічав і всіх інших, хто зібрався тут, окрім своєї сім’ї. Він притьмом кинувся до них.
— Ярославно! Княгине! — зірвалося з його уст.— Ладонько моя!
Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому на груди.
— Княже мій!
Ні на кого не зважаючи, Ігор поцілував її в мокрі від щасливих сліз очі, в тугі, по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував, а доньку, найменшеньку, кілька разів підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.
Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна — князя Всеволода, глянув на ошатно вдягненого чоловіка, що напружено і невідривно дивився на нього. Вигукнув:
— Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? — і, простягнувши руки, обняв його. — Я радий вітати тебе, княже, на сіверській землі! Мій дім — твій дім! Брат моєї жони — завжди бажаний тут гість!
Володимир спалахнув радістю, щоки його почали поволі рожевіти. Він міцно потис Ігореві руки, теж обняв його.
— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате мій! Правду сказати, не без страху я їхав сюди. Боявся, що слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже і до тебе дійшло, як наздоганяло мене всюди, де я з’являвся, і ти вирядиш мене на всі чотири вітри...
Ігор нахмурився.
— Я не боюся твого вітця, а мого тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в лісах не перевелася — втішайся ловами, а нападуть половці — захищайся. Путивльці — воїни знатні!
— Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут справді гарно, як у нас у Галичині, а головне — тихо, спокійно. Буде змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе, що бачив, чув, що пережив.
— Ти книжник, наскільки я пам’ятаю?
— О! Я зріс серед книжок!
— Тут матимеш час читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна глянула на нього вдячними щасливими очима.
— Так, ладо мій! Володимир може у нас гостювати доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича... А тепер прошу всіх до господи — за стіл!
Після вечері, на якій були присутні, крім князів, бояри, воєводи та ліпші мужі, у гридниці зосталися лише свої — Ігор та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл з порожнім посудом після пиру.
— Ходімо від цього безладу до нас у світлицю — посидимо по-сімейному.
Всі перейшли в князівський терем, у простору хоромину.
Тут було чисто, прохолодно, пахло воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.
Ігор та Ярославна з дітьми сіли по один бік столу, гості — по другий бік. Старший чашник вніс холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.
Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля вікна — взяв до рук.
— Дозволите? — глянув на Ігоря та сестру.
— Просимо, просимо! — загукали всі.
Володимир пройшовся пальцями по струнах, вслухаючись у їх звучання, а потім тихо заспівав:
Не буря соколи занесе
через поля широкая —
галиці стади біжать
ко Дону великому.
Комоні ржуть за Сулою —
звенить слава во Києві...
Його сильний, приємний голос заповнив собою всю світлицю, зачарував серця тих, хто сидів за столом. Сам співець теж був захоплений піснею і звучанням струн — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не згас у найдальших закутках терема. Володимир був красенем, разюче схожим на сестру, тільки риси обличчя його були різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.
— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її любить співати мій учитель Славута. Звідки ти знаєш її?
Володимир лагідно усміхнувся.
— Ну як же! Я ж зять князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його співець і друг. Я не раз чув від нього пісні славетного співця. Більше того, під час нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він подарував мені переписані ним власноручно пісні Янові. Тож не дивно, що я багато з них знаю напам’ять.
— Аж дивно, що князь сам став співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб таке трапилося коли-небудь у роду Рюриковичів.
— Ну, чому ж, ладо мій, — поправила його Ольга Глібівна, — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То чому ж мій двоюрідний брат Володимир не може бути співцем? Навіщо ти йому завдаєш прикрощів?
Вона заперечила мужу, але з такою
