Бог ніколи не моргає - Регіна Бретт

Що в мене є?

Все».

Це підсумок усього.

Хто так живе? Небагато. Одним із яскравих представників такого способу життя був отець Михал Джадж, відомий католицький священик, який загинув під час терактів 11 вересня. Його друг отець Майкл Даффі, чернець із Філадельфії, згадував його так: «Він часто казав мені: „Майкле Даффі (він завжди звертався до мене так офіційно), ти знаєш, що мені потрібне?“ Я відразу зацікавлювався, тому що було важко купити йому подарунок чи ще щось таке. Я відповідав: „Не знаю. А що це?“ Він знову питав: „Ти знаєш, що мені справді потрібне?“ Я казав: „Ні, не знаю. А що тобі потрібне, Майку?“ „Абсолютно нічого. Мені зовсім нічого не потрібно. Я найщасливіша людина у світі“».

Таким був і мій дядько. Вони з тіткою були щасливі тому, що мали все? А може, тому, що не потребували нічого? Обидва варіанти правильні.

Щастя полягає не в тому, щоб отримати бажане, щастя — це хотіти те, що ви маєте.

Дядько Ел мав усе, бо те, що він мав, — це й було все потрібне йому. На похороні ми співали його улюблену пісню «Усі ви, хто стомився, повертайтесь додому». Усі всміхались. Ми справді не могли сумувати. Ми знали, що дядько Ел був щасливим. Він завжди був щасливим.

Урок 45. Найкраще — попереду

Колись я чула історію про матір, яка готувала чудові страви, дивилася, як сім’я насолоджується кожним шматочком, а тоді, до того як вони почнуть прибирати посуд, оголошувала: «Не відкладайте виделок! Найкраще попереду». Вона мала на увазі десерт. Те саме можна сказати й про життя.

Більшу частину свого життя я нечасто могла сподіватися на десерт. У дитинстві десерти подавали на свята і дні народження, дуже рідко — у будні. Основними стравами були картопля і м’ясо. Картопля була завжди. Тато купляв її стофунтовими[Фунт — англійська й американська одиниця виміру ваги, приблизно дорівнює 450 г.] мішками. Мама робила все, що могла, щоб приготувати з неї різноманітні страви й нагодувати одинадцятьох дітей. Тато дав нам дах над головою, мама — чисті простирадла на ліжках і триразове харчування. Але ніхто не вкладав нас у ліжка, не співав нам колискових — ми не розкошували. Завжди бракувало часу, щоб пізнати маму.

У великій сім’ї дітей люблять колективно, всіх разом.

У нас були особливі стосунки, адже мені доводилося ділити маму з п’ятьма братами і п’ятьма сестрами. Тому між нами не було того зв’язку, коли мама з дочкою разом ходять за покупками або роблять манікюр. У нас не було таких дружніх стосунків, які є в багатьох дочок і матерів. За п’ятдесят років я так і не змогла до кінця з’ясувати, які стосунки в нас із мамою. Не скажу, що вони були погані, — швидше якісь порожні.

Я ніколи не відчувала того, за чим сумують інші жінки, коли помирають їхні матері, хоча моя мама досі жива. Усі ці роки я якось незграбно любила її, але тепер я доросла, тому річ не в ній, а в мені.

Одна частина мене хотіла б, щоб наші стосунки покращились, інша частина вирішила більше не докладати для цього зусиль. Роками я чекала, що мама зробить перший крок. Я чекала більш ніж півжиття. Може, це мені слід налагодити наші стосунки? Чи їй? Насправді вони не були зіпсовані. Напевне, вони просто не були достатньо розвинені.

Багато років я обговорювала цю проблему з іншими людьми, радилась із фахівцями, духовними наставниками і монахами, коли відвідувала монастирі. Я розповідала про брак зв’язку з мамою. Усі давали мені одну й ту саму пораду: прийняти наші з мамою стосунки такими, якими вони є. Не обов’язково мати з мамою тісний зв’язок. Але ж в інших він був. Чи є ще надія для нас із мамою?

Моя подруга Сьюеллен запропонувала написати перелік усього того, за що я вдячна мамі. «У стилі Опри Вінфрі», — подумала я. Але подруга запевнила, що результат буде приголомшливим. Мені лише потрібно зосередитись на тому хорошому, що зробила для мене мама, і перелічити все, навіть найнезначніше.

Я почала з вдячності за те, що мама дала мені життя, утримувала й годувала. І все. Я не знала, що писати далі. Після мене народилося ще шестеро дітей, і я просто загубилася серед цієї юрби.

Час від часу я додавала до переліку декілька нових пунктів, але здебільшого він мене засмучував і став якимось болісним нагадуванням про те, що мами майже не було в моєму житті. Потім я взагалі припинила доповнювати його.

Наближався мамин день народження. Великий ювілей — їй виповнювалося сімдесят п’ять. Сестра з Коламбуса влаштовувала це свято в себе, і я мала привезти туди маму. Ми мали їхати понад дві години. Я заціпеніла. Про що ми будемо говорити? Адже певною мірою ми з нею були незнайомками. Я навіть не знала, що їй подарувати. Я не тямила, які їй подобаються прикраси, одяг чи музика. До вечірки залишався один день, а я все ще не вибрала їй подарунок.

Тому подарувала те, що може подарувати письменниця. Я написала.

Увечері перед святом я відкопала свій перелік і сіла за комп’ютер. Я працювала доти, доки не написала сімдесят п’ять речей, за які люблю маму. Перелічила братів і сестер і відразу отримала десять пунктів. Чим більше я писала, тим більше пуста криниця в моєму серці наповнювалася малими й великими спогадами. Одні викликали сміх, інші — сльози. Я закінчила писати, коли на годиннику була третя ночі. Я видрукувала перелік, скрутила його в сувій і перев’язала стрічкою. Також видрукувала завантажений з Інтернету список найважливіших подій 1930 року — року, коли народилася мама. А ще я зробила сертифікат на день покупок та розваг і все це гарно запакувала.

Наступного дня я купила в іграшковій крамниці маленьку пластмасову корону, щоб мама цього дня була Королевою-Мамою. Я хотіла, щоб вона почувалась особливою, але не була впевнена, що роблю все правильно. Мамі завжди непросто давались її дні народження. У дитинстві тато видавав нам гроші, щоб ми щось купили мамі, але, хоч би що ми подарували, це завжди було не те, чого вона очікувала. Складалося враження, що день народження огортав її якимось таємничим смутком, тому вона не могла радіти.

Частина мене сподівалася на краще, але страх гіршого переважав. Я боялася, що всупереч усім нашим старанням цей день однаково не зробить її щасливою.

Ми з чоловіком заїхали по маму. Вона досі жила в тому самому будинку, де ми всі