Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Отже, розпад військового альянсу та подальший розподіл Європи спричинила не помилка, відвертий егоїзм чи шкідництво. Такий був плин історії. До Другої світової війни відносини між США і Сполученим Королівством з одного боку та СРСР з іншого повсякчас були напружені. Різниця полягала в тому, що жодна зі сторін не несла відповідальності за великі ділянки європейського континенту. Крім того, їх, з-поміж іншого, розділяла присутність Франції та Німеччини. Але ганьба Франції в 1940 році й поразка німців п’ять років по тому змінили все. Нова «холодна війна» в Європі завжди була можлива, але не неминуча. Вона почалася тому, що різні зацікавлені сторони мали в кінцевому підсумку несумісні цілі та потреби.
* * *
Через агресію Німеччини Сполучені Штати вперше стали впливовою силою в Європі. Те, що США надзвичайно сильні, було очевидно навіть тим, хто перебував під враженням від досягнень Червоної армії. Упродовж війни американський ВНП подвоївся. Навесні 1945 року на Штати припадала половина світової виробничої потужності, більшість надлишків продовольства та практично всі міжнародні фінансові резерви. Для війни з Німеччиною та її союзниками США висунули армію чисельністю 12 мільйонів, а на момент, коли Японія капітулювала, американський флот був більшим за усі флоти світу разом узяті. Що США збиралися зробити з цією силою? Після Першої світової війни Вашингтон вирішив її не застосовувати; чи буде після Другої так само? Чого хотіла Америка?
Спершу США мали доволі суворі наміри щодо Німеччини, і 85% американських воєнних зусиль були спрямовані саме проти неї. 26 квітня 1945 року, через два тижні після смерті Рузвельта, президенту Трумену подали директиву Об’єднаного комітету начальників штабів США, JCS 1067[53]. У ній, зокрема за рекомендацією Генрі Морґентау, міністра фінансів США, було зазначено:
Німцям необхідно роз’яснити, що нещадна агресія Німеччини й фанатичний опір нацистів знищили німецьку економіку та неминуче призвели до хаосу і страждань, а також що німцям не уникнути відповідальності за те, до чого вони довели країну. Німеччина буде окупована не задля визволення, а як переможена ворожа держава.
Або, як висловився сам Морґентау, «надзвичайно важливо розтлумачити кожному німцю: цього разу Німеччина — переможена нація».
Якщо коротко, то завданням було уникнути того, що в ретроспективі здавалося політикам 1945 року однією з великих помилок Версальського договору: неспроможність роз’яснити німцям масштаб їхніх гріхів та кару, яку вони на себе накликали. Тож на початку логіка американського підходу до німецького питання полягала в демілітаризації, денацифікації та деіндустріалізації, що мало позбавити Німеччину її військових й економічних ресурсів, а також перевиховати населення. Цю політику старанно впроваджували, принаймні частково: було офіційно розпущено Вермахт (20 серпня 1946 року); започатковано програми денацифікації, особливо, як ми бачили в другому розділі, в американській зоні окупації; а для німецької виробничої спроможності й обсягів продукції встановлено жорсткі рамки, зокрема виробництво сталі суворо обмежувалося «Планом щодо рівня розвитку післявоєнної економіки (Німеччини)» від березня 1946 року.
Але від самого початку «стратегію Морґентау» жорстко критикували всередині самої адміністрації США. Чим хорошим могло закінчитися доведення Німеччини (під контролем США) до практично доіндустріального стану? Більша частина найкращих сільськогосподарських земель Німеччини тепер перебувала під контролем Радянського Союзу або ж була передана Польщі. Тим часом Західна Німеччина потопала в напливі біженців, які не мали доступу ані до землі, ані до їжі. Обмеження щодо міської або виробничої продукції могли продовжувати знесилювати Німеччину, але не могли ані нагодувати її, ані відбудувати. Цей доволі відчутний тягар ліг би на плечі переможних окупантів. Рано чи пізно їм довелося б перекласти цю відповідальність на самих німців, а тоді потрібно було б дозволити німцям відбудовувати свою економіку.
Крім того, американські критики початкової «жорсткої» лінії США щодо Німеччини додали ще одну тезу для роздумів. Ідея того, щоб силоміць утовкмачувати німцям усвідомлення їхньої поразки, могла бути дуже привабливою, але без бодай якоїсь перспективи кращого майбутнього результат був би той самий: ображена та принижена нація — легка здобич для демагогії лівих чи правих. Як сказав колишній президент Герберт Гувер самому Трумену в 1946 році, «між помстою і миром треба обирати. Мати і те, і те не вийде». І якщо в американській лінії щодо Німеччини на шальках терезів дедалі більше переважував «мир», це значною мірою завдячувало перспективі погіршення відносин між Штатами і Радянським Союзом.
Усередині вузького кола вашингтонських інсайдерів було ясно від початку, що несумісність радянських і західних інтересів призведе до конфлікту і що чітко окреслені зони впливу можуть виявитись розважливим рішенням післявоєнних проблем. Так вважав Джордж Кеннан. Чому, написав він 26 січня 1945 року, «ми не можемо досягти пристойного та остаточного компромісу з [СРСР]? По-чесному розділити Європу на зони впливу, триматися подалі від російської зони, а росіяни — від нашої? […] А в межах тих дій, які б нам залишилися, ми могли б принаймні (спробувати) відновити життя після війни, на гідних та стабільних основах».
Шість тижнів по тому Аверелл Гарріман, посол США в Москві, надіслав президенту Рузвельту низку рекомендацій, у яких пропонував більш песимістичну відповідь на радянські дії в Cхідній Європі, натякаючи на загострення: «Якщо ми не хочемо погодитися з варварським захопленням Європи у ХХ столітті та репресіями, які поширюються все далі на Схід, то маємо знайти спосіб стримати панівну політику Радянського Союзу… Якщо ми не будемо діяти зараз, час наступного покоління увійде в історію як Радянська доба».
Гарріман і Кеннан мали абсолютно відмінні погляди на те, як відповідати на дії Радянського Союзу, але їхні оцінки дій Сталіна цілком збігалися. Утім інші американські лідери почувалися значно оптимістичніше, і не лише навесні 1945 року. Чарльз Болен, інший американський дипломат, який бачив вище процитований лист Кеннана, вірив у можливість післявоєнного врегулювання, яке б спиралося на широкі принципи самовизначення й співпрацю великих держав. Болен та інші — як-от післявоєнний Держсекретар Джеймс Бірнс, свідомий потреби підтримувати співпрацю з Радянським Союзом щодо розв’язання німецького питання, — вірили у воєнну окупацію союзниками країн колишнього нацистського блоку та у вільні вибори згідно з домовленостями, окресленими в Ялті. Лише пізніше
