Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.
– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.
– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.
– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!
– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку
Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.
Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.
– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?
– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.
– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…
– Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!
– Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!
Розсердився Ґероґли.
– Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,[30] туди і посилав їй харч.
Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.
Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…
Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.
– Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,[31] – велів Ґероґли.
Покликали стару.
– Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?
– Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.
– Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!
– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?
А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.
– Проїздив, – відповів він.
– Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.
– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?
– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.
Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.
Підійшла стара до Агаюнус.
– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?
– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.
– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак.[33]
